|
Духовний пошук сучасної людини слов’янського походження, як і будь-якої іншої людини, потребує великого обсягу знань, котрі мають стати твердим підмурівком Віри-відання сучасного визнавця природніх релігій. Адже слов’янин, котрий бажає відчути свою причетність до Віри пращурів, наштовхується у своєму прагненні пізнання якнайменше на три перепони. Перша з них, і трохи не найголовніша – це бажання мати Книгу (або Священні Писання), в яких записані раз і назавжди всі абсолютні істини. Друга – обмаль достовірних відомостей про Богів, третя – відсутність у Яві духовних вчителів належного рівня, котрі могли б донести подібні знання до особи, котра їх потребує.
У слов’янизмі, тобто сучасному духовному комплексі споріднених кровно народів Європи, умовно означеному нами так за аналогією з індуїзмом, та іншими національними релігійними спільнотами, чільне місце має український напрямок відродження та розвитку природньої релігії. Однак, для багатьох осіб, котрі прагнуть відання – тобто знань, необхідних для подальшого духовного поступу, весь цей інформативний пласт дає відповідь на питання скоріш зовнішнього, але не внутрішнього поступу. У своїй праці ми хочемо виявити основні питання котрі постають перед визнавцями сучасного слов’янизму, та ті «камені спотикання», об які весь час набиває ґулі шукач езотеричних знань, і запропонувати можливий напрямок шляху. Одразу наголосимо, що ми не будемо називати себе спадковими відунами, що мають дідусів, які заколисували нас у дитинстві читанням Ріґведи. Нашими духовними вчителями є книги, власний розум, життєва мудрість старших родичів і Божа Сила, котра дає можливість доторкнутися до неосяжного. Проблеми слов’янського рідновірства в Україні та шляхи їх
духовного вирішення. Питання перше. Поняття про Всевишнього.
Протягом ось уже вісьмох десятків літ, починаючи від першого українського рідновіра-езотерика новітньої доби Володимира Шаяна, визнавці слов’янизму різних напрямків намагаються довести собі й іншим, що генотеїстичний світогляд є вищим за політеїстичний. Ті ж з рідновірів, котрі вважають себе політеїстами, намагаються вирішити проблему, яке Божество, чи групу Божеств вважати найголовнішим. Лев Силенко вирішив цю проблему радикальним шляхом, об’єднавши в одному Божестві Абсолют, енергетичні прояви Абсолюту та Прародителя слов’янського світу. Створена ним РУНВіра спирається на досвід сучасного індуїзму, в якому поняття Всевишнього Бога відходить на задній план, а натомість вішнуїтами та шиваїтами вшановується улюблене Божество, котре є і Всесвітом, і Творцем, і Силою Творення одночасно. Всі ці богословські суперечки мають під собою набагато глибше підґрунтя, аніж просте визначення Божественної ієрархії. Власне кажучи, на тлі слов’янського рідновірства продовжується вічна, як світ, суперечка про Образ Бога та Його Ім’я. а) Божественний Образ та Богорівний Дух
«Крішна – Верховний Бог-Особа», читаємо ми на обкладинці красивої книги. Під цим багатозначним написом гарненький темношкірий юнак з гірляндою із квітів на шиї обіймає не менш гарнесеньку дівчину. «Вищий об’єкт пізнання – Крішна, Бог-Особа», - читаємо ми в «Шрімад Бгаґаваттам», одній зі священних книг вішнуїзму. А в наступних текстах говориться, що «Господь в формі Наддуші пронизує все, і тому він здається багатопроявним, хоча Він – єдиний Абсолют». Наведені вище висловлювання не протирічать одне одному, принаймні на погляд багатьох ведійських філософських шкіл. Однак, послідовники вішнуїзму легше сприймають поклоніння особистісному людиноподібному Божеству, аніж філософські розумування про єдність та багатопроявність. Антропоморфізація Верховного Божества якраз і є основною причиною багатьох релігійних негараздів людства з прадавніх часів. І не лише тому, що кожна людина схильна уявляти Верховний Божественний образ схожим на свого одноплемінника, який потенційно може бути ворожим сусідньому племені. Езотеричні наслідки такої підміни набагато небезпечніші – в колективній підсвідомості роду (народу) поняття Всевишнього Бога підмінюється в кращому разі – егрегором роду, в гіршому разі – плодом колективної творчости фахівців з зомбування. В Упанішадах приводиться наступне означення Всевишнього:
«Те, що не підвладне зору, слуху та розумінню називається безкінечною реальністю». Всевишній для визнавців Ведизму це «те, перед чим зупиняється і слово і думка». Деякі з українських визнавців природньої релігії вважають, що «Особисте буття є вище буття. Все, що не має особистого буття, є буттям недосконалим і несамостійним. У своїй низькій формі неособисте буття є річ. Особа завжди оригінальна, і все, що походить від неї, носить її особливий дух. Особа здатна з’єднуватися з іншими особами для взаємопроникнення, взаємного заповнення». І далі, як висновок – «…Всевишній, як найвища і найбільша особа, складається з менших осіб – Рідних Богів» (Богумир Миколаїв, «Відичне Православ’я – наш шлях до Бога»). В «Ішо-упанішаді» говориться про те, що Сила Всевишнього пронизує собою всі речі у Всесвіті. Власне, жодна річ, за ведійськими поняттями не є неживою, або недосконалою, бо вона несе в собі частинку Абсолюту. Багато світових енергій не є особистісними, однак їхня дія, і їхнє з’єднання змінюють обличчя світу. Але не кожна істота, котра усвідомлює себе, є особистістю. Новітні слов’янські езотерики, в більшості своїй, у своєму розумінні Абсолюту йдуть за Бгаґавадгітою, в якій говориться: «Я (Всевишній) в Своїй непроявленій формі пронизую весь всесвіт. Всі істоти перебувають в мені, але Я – не в них». Тобто, стверджується, що людина здатна сприймати Божественну Енергію лише ззовні, як окремо, так і через енергетичні сутньости, котрі опікуються даним родом, або місцевістю. В найбільш «особистісних» релігійних концепціях, таких як юдаїзм, або християнство, таке поняття, як «Дух всередині душі людини» взагалі відсутнє. Решта ж світу для них – «бездушні істоти». Творці «слов’янського езотеризму» займають тут проміжне положення – «у рослин та тварин Дух в зародковій формі, і лише у людини він божественний» («Відичне Православ’я – наш шлях до Бога»). Нерозуміння самого поняття «Дух» приводить до проголошення можливості людини вдосконалювати Душу, Дух і тіло. «Без спілкування з Всевишнім, - говориться в згаданій вище праці, - Дух людини не здатний знайти справжні критерії для визначення вищих цінностей. Це стається тому, що тільки Предвічний Бог, який сам є абсолютним благом, істиною і красою, може вірно вказати рішення людині». В чому помилковість згаданого вище твердження? Не в недосконалому знанні термінології та основних постулатів ведійських школ. Нагадаємо, що особистісне поняття про Всевишнього, занесене в наші краї крішнаїтами, знаходиться все-таки на периферії ведичної філософської думки. Мудреці-ведисти говорили, що всі «Упанішади» можна вмістити в одну фразу: «Тат твам асі» - «Ти є Тим». Тобто, людина є від самого початку носієм Божественного Духу. «Той, хто живе всередині всіх істот, але не окремо від них… той, хто керує всіма істотами зсередини – Твій Дух, внутрішній Повелитель, Незнищенний… Він – Князь світу, Він – Володар Всесвіту, Він – мій Дух…» Усвідомлення ж того, що кожна жива істота взагалі, а людина – зокрема є носієм Божественного Духу, спонукає до самовдосконалення і до самопізнання. Щоб «пробитися» до божественного джерела всередині душі, і визволити його силу, езотерик мусить виконати титанічну роботу над собою. Саме це і відлякує від подібного розуміння Всевишнього прихильників особистісного розуміння Бога, котрий уявляється їм або суворим татком з різкою, або танцюючим юнаком, котрий «обирає» улюбленців невідомо за якими показниками. Замість того, щоб звернутися духовним поглядом вглиб своєї душі і розпочати вдосконалення, на яке часто мало одного життя, деякі початківці хочуть «всього й одразу» за чим і звертаються молитовно до найвищого Абсолюту, а задля збільшення свого впливу та посилення своєї значущости йдуть навіть на одурення співгромадян, запевняючи, що відомості про Абсолютну Істину дісталися їм у спадок від тата-волхва, або від доброго знайомця, котрий за сумісництвом працював тибетським гуру. Однак, повторюючи відомий приклад, що «коли хтось вперше сідає за кермо, але запевняє всіх, що вміє водити, він може розбити машину» додамо, що разом з «машиною», тобто матеріяльним благополуччям, можна втратити й благополуччя духовне, тобто замулити собі, принаймні в цьому житті, доступ до Божественної Сутньости Духу. Висновки:
«Шукайте всередині себе істинне джерело сили, віддайте себе під його руку і дайте йому вільно проявитися – словом підкоріться керуючій силі Духу. Коли людина в достатній мірі звільнилася від пут невігластва, що обмежували її, і досягла того, що світло Духу може розливатися вільно по її душі, зустрічаючи лише найменший опір, тоді Дух буде діяти для неї, працювати задля неї, навчати її. Людина, якою керує Дух, яка визнає існування істинного «Я» і довіряє Йому, може жити віддалік від суєти та боротьби зовнішнього світу. Це не означає, що вона має втекти від світу (тому, що така втеча найчастіше є боягузством), навпаки, вона здатна заняти гідне місце на великій арені життя, робити тут свою справу, і робити її як належить, однак відчувати повсякчасно, що, хоча вона й живе у світі, але не є часткою цього світу. Вона може духовно стояти на узбіччі і дивитись спокійно і смутно на борню і тіла, і душі.»
Рамачарака Медитуйте на Дух, як на кохану…
Упанішади
Спроби дістатися до сили Всевишнього ззовні, а не зсередини, тобто не через очищення шляху до власного духу, може привести до того, що зі всеосяжного Божества, який має в собі і Світлі і Темні енергії, на заклик необережного шукача істини може відгукнутися не світла сила, а щось більше співзвучне не очищеній від намулу підсвідомого зла душі. б) Ім’я Всевишнього
Зазначимо спершу, що дати ім’я тому, чого людина не здатна вповні осягнути своїм розумом є справою досить умовною. Навіть Свідки Ієгови коли розповідають про «справжнє» ім’я Бога, потім самі пояснюють слово «Ієгова», як скорочене словосполучення «Той, що є» єврейською мовою, котре «ім’ям» назвати досить важко. В українському слов’янизмі, на даному етапі, найбільш використовуються принаймні три імені Абсолюту. Це Сварог, Дажбог та Род Всевишній. Оскільки спроби назвати «неназивне» все одно будуть продовжуватися і надалі, варто згадати про передісторію і підстави для вживання теперішніх імен Всевишнього, котрі використовують різні рідновірські напрямки. Означив Абсолют як Сварога український містик та езотерик Володимир Шаян, спираючись в своїх дослідженнях на «Велесову Книгу», та згадки про Бога-Сварога в християнських джерелах. Оскільки В.Шаян за фахом був санскритологом, то він першим і звернув увагу на подібність імені цього Божества санскритському слову, котре означає «Небо». В «Іпатієвому Літописі» читаємо, що «по Сварозі царствовав син його, іменем Сонце, його же наричють Дажьбог». Згідно з цим самим Літописом, Сварожичем називали також Бога Вогню. «Велесова Книга» згадує Сварога трохи не найпершим в довгому переліку Богів. На дощечці 11-а це Божество описане якщо і не як Абсолют, то, принаймні, як Його найперший прояв. «Хвалимо Сварога, Діда Божого, який тому роду Божеському є началом, і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку від джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї Води Живущої п’ючи, живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього, і прибудемо до Лук Його Райських» З цих слів витікає, що Сварог є родоначальником Богів і господарем «райських лук», на яких вочевидь відпочивають перед перевтіленням праведні душі. Оскільки в «Іпатієвому Літописі» Сварога порівнюють з Гефестом, то його означають ще як Бога-коваля, або Бога-ремісника. Так, в праці «Матір-Лада» російського дослідника язичництва Д. Дудка, Сварога порівнюють з Тваштаром, ведійським Богом-ковалем, котрий зробив для Індри громову палицю, або з Вішвакарманом, котрий викував небо. Сварог, нібито, подарував людям ковальські кліщі та плуга. Відомості з «Іпатієвого Літопису» перетікають з однієї рідновірської праці до іншої. Однак, літописець перекладав «Візантійський хронограф», в якому йдеться про Гефеста і його сина Геліоса. Будь-який знавець давньогрецької міфології може сказати, що Геліос-Сонце ніколи не був сином Гефеста, напевне в «Хронографі» вже була помилка. Літописець переклав імена Богів як Сварог і Дажбог… Подальший «зіпсутий телефон»? В усякому разі, згідно Велесової Книги, Сварог є набагато могутнішим за покровителя ремесел. Чеські літописні джерела (за Б.А. Рибаковим) подають його зв’язок з зодіакальним колом, тобто Сварог є покровителем сузір’їв. Покровитель сузір’їв очевидно зайняв місце ще давнішого арійського Божества Дія, Батька-Неба, котрий згадується в Ведах. Проводячи саме такі паралелі, дослідник О.П. Знойко порівнює Сварога не з грецьким Гефестом, а з Кроносом, Богом Часу і сином Урану, Батька-Неба. («Міфи Київської землі та події стародавні»). Ім’я Сварога в якості Всевишнього в Українському Рідновірстві почали використовувати послідовники вчення Володимира Шаяна, на чолі з Волхвинею Зореславою, приблизно з 2001 року. Перед тим, Бога над богами було означено як Род, а Сварога – як Бога Небесного Вогню і зодіакальних сузір’їв. (Г. Лозко «Українське Язичництво» 1994 р.). У виданому 2001 року «Волховнику» Всеєднаючим Верховним Прабогом є Сварог. Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) означає Сварога ще як Верховного Бога Всесвіту. На нашу думку, якщо вже мова йдеться про Абсолют, то визначення «Всеєднаючий Прабог» є правильнішим, однак слово «Верховний Бог» недоречне в жодному з випадків. Всеохоплюючий Прабог – Всевишній не може бути верхівкою сходоверші: Він набагато вищий від самого поняття ієрархії. Однак в книзі «Коло Свароже», виданої 2005 року, Г. Лозко знову дослівно цитує власні слова з «Українського Язичництва» про Рода, як Бога над Богами і Творця Всесвіту… Схоже, що точне визначення або не турбує пані Зореславу, або вона дотримується обережности в стосунках з могутніми силами, бо єдина згадка про Рід та Рожаниць в укладеному нею «Волховнику» стосується до ім’янареченя дитини і є швидше звертанням до родового егрегору. Концепцію слов’янського богорозуміння, в якому Всевишній, подібно Вішну або Шиві одноосібно розташувався на всіх щаблях розвитку буття, розробив один з учнів Володимира Шаяна Лев Силенко. Хоча саме розуміння Всевишнього у Силенка є глибоко ведійським, але ім’я «Дажбог», яким він означив Абсолют, у слов’ян стосувалося до Бога Сонця. Одначе Л.Силенко дав імені «Дажбог» нове тлумачення: (Да) - Датель, (Бгу) – Буття, Да Бгу (Датель Буття) – Дажбог. («Мага Віра» 3:23). «Дажбоже мій, світ не мав початку, і світ не матиме кінця, світ був, світ є, і світ вічно буде. Бо Дух стає Речовиною, бо Речовина стає Духом, бо Ніщо є Щось, бо Щось є Ніщо. І вірю я, Дажбоже мій, що Ти є Володарем несвідомого і свідомого Буття. Ти є єдиносущим Творцем світів, які не мають початку і не матимуть кінця – світи вічно зникають, і світи вічно виникають, і я відчуваю Тебе в душі моїй, бо Ти є першоосновою тілесного і духовного починання народу мого…» «Дажбоже мій, Ти – Світло, я – Твій промінь, і я живу в тобі, як промінь в Сонці, і Ти живеш в мені, як Сонце в промені». «Дажбоже мій, Ти Святий Дух народу мого, в Тобі життя, в Тобі сила, в Тобі розум і любов народу мого…» (Лев Силенко. «Мага Віра») Отже, Дажбог у вченні Силенка є одночасно Всевишнім, Його творчою силою та егрегором українського народу. Подібне розуміння Бога мають вайшнави та шиваїти в індуїзмі за одним маленьким винятком – замість Бога родового егрегору вони визнають особистого Бога - рятівника-друга-опікуна. За Силенком, безкорисливе служіння Богу є одночасно служінням Покровителю роду-народу, а отже – й українському народу взагалі. Бог Род (Рід) в українській рідновірській літературі згадується значно менше, аніж в російських. До недавніх часів вшанування Абсолюту під цією назвою було більш розповсюджене в Росії, аніж на наших теренах. Зазначимо, що у «Велесовій Книзі» Род згадується два рази, і обидва рази не окремо, а разом з Рожаницями: «Роду Рожаниць…джерело» (д-15-А) і «Роду Рожаниць імена» (д-28), в більшості випадків так само є і в християнських джерелах. У християнській літературі згадок про Бога на ймення Рід доволі багато. І згадується він так само разом із Рожаницями. У «Сповідальних питаннях» є згадка про Рід та Рожаниць, згадується також, що їм на пожертву крають хліб, і сир, і мед. «Слово про ідолів», датоване 12-м століттям, також згадує, що «словєнє почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, перш, ніж Перуну, Богу їхньому». В «Слові Ісаї Пророка» Рода та Рожаниць порівнюють з Божествами врожаю Близького Сходу, які «були могутні», «їздили на хмарах» і з’являлися у супроводі двох супутниць-дружин. В. Скуратівський, видатний народознавець сучасности, вважав Рода Богом врожаю, а також специфічно селянським Божеством, на відміну від войовничого Перуна. На нашу думку Род і Рожаниці є одними з духовних сутьностей життєвої Божої Сили, котра пронизує всі істоти, відповідно в її чоловічому і жіночому проявах. Опікуються Род і Рожаниці народженням і життям у світі явному. Б.А. Рибаков в своєму «Язичництві давніх слов’ян» на основі своїх досліджень робить інші висновки:
«Рід є творцем Всесвіту…
Рід вдихає в людей життя ( життєву силу)
Рід є Богом неба та дощу
Рід покровитель земної води
Рід покровитель вогню
Рід зв’язаний з підземним «навським» вогнем
Сакральний колір Роду – «рдяний, червоний» Рибаков вважає, що Рід є тотожним Світовиду, приводячи на доказ цього композицію так званого «Збручського ідола», котрий вважається зображенням Світовида. Російський дослідник Д. Дудко в книзі «Матір-Лада» стверджує, що Збручський Образ є Образом Роду. «Чотири грані – чотири боки світу, три яруси – три вертикальних світи. Верхній ярус – світ Богів, другий – світ людей, третій – підземний світ. Увінчаний Образ княжою шапкою – ознакою влади». У рідновірському богознавстві одним з перших згадав Бога Рода Доброслав (О.О.Добровольський), патріарх російського язичництва. Род у нього «великий і непізнаний, є животворним віянням-диханням, що зв’язує зсередини воєдино всю природу». В. Казаков в книзі «Світ слов’янських Богів» порівнює Рода з ведійськими Рудрою та Брахмою, і означає його як Творця Всесвіту, батька Сварога та Лади. Як було вже сказано вище, Рода, як Прабога згадувала Г. Лозко в своїх працях. Однак справжній культ Рода Всевишнього розвинувся в Україні з постанням у 2003 році Родового Вогнища Рідної Православної Віри (РВ РПВ). «Усе Родом об’єднане і в Роді перебуває, Боги прийшли з Роду і Родом утримані є, а люди – суть рід божеський в Яві». («З Богами у Триглаві», Карб відання Світотворення). Род (саме Род, а не Рід) є єдиним та багатопроявним, виявляє себе як Особа, Найвища Досконалість та джерело світової енергії – Світла Рода. Цікавою є думка, висловлена у «Відичному Православ’ї», що Світло Рода проходить через інші Божественні Сутньости, прояви Роду, котрі і розподіляють цю силу «поміж метагалактиками, галактиками, зоряними системами, планетами, духами народу і конкретними людьми». Ці «конкретні люди» є провідниками Світла Рода (божественної енергії). Світова енергія входить в певну особу під час посвяти, а духовне світло – під час ім’янаречення. На даний час суперечки про те, як називати Абсолют, трохи пригасли. Але це не означає, що вони не можуть виникнути знову. Слов’янизм, як і решта природніх релігій є багатоваріантним, і його визнавцям доведеться відповідати на питання звиклих до закостенілих формулювань осіб. Одним з цих питань може стати визначення імені Всевишнього. Висновки:
«Істина одна, але люди називають її різними іменами»
Ріґведа Уривки істини, які трапляються нам в людських віруваннях та замкнених системах, є лише відображенням сонця Істини, котре знаходиться високо в небі, але відбивається на землі в калюжі води. Пам’ятайте про це, і шукайте сонця. Але вивчайте і відображення, хоча б для того, щоб ви могли відрізнити Істину від її відбитку. Так вчать відаючі.
Рамачарака Вважаємо що, на означення Абсолюту якнайперше варто вживати такі імена Всевишнього: «Див», яке можна тлумачити у значенні первісного джерела Буття (наддуху і надматерії), загадкового, невідомого, ДИВного, а також ім’я «Дій» у значенні першопоштовху і першопричини Буття. Ці імена є спільними зі словом «Део» (латин.) і «Тео» (грецьк.), котрі перекладається як «Бог». Словом «Деви» (на санскриті) називають також Богів в індуїзмі. Тобто найвищу, недосяжну, неназивну безособову сутність можемо означити також словами «Бог», «Див», «Дій», або такими Його якостями, як «Всевишній» та іншими. Узагальнюючи обидва підрозділи першого питання, варто ще раз нагадати про небезпеку для людини прямого молитовного, а не медитативного звертання до Абсолюту, котрий поєднує в собі і Білобога, і Чорнобога. Енергії Світла і Тьми мають однакову силу, але задля сприйняття сили Білобога потрібно духовно працювати над собою все життя, йдучи довгим шляхом самовдосконалення. Чорнобожа ж сила з’являється на перший же поклик, і дуже часто – під виглядом сили Світла. Найменша темна пляма в душі людини притягує в першу чергу саме сили Тьми, які езотерик-початківець радо прийме за сили Світла, бо вони будуть лестити його самолюбству та духовним лінощам. Сила ця може дати окремій людині, або цілій групі людей «все і одразу», однак платити за тимчасові успіхи доведеться стократно, і розплата може бути тяжкою. Питання друге. Білобог та Чорно бог Природні релігії завжди відзначало розуміння того, що світового зла, спільного для всіх людей, а тим більше – для всього світу не існує, тобто ці поняття є умовними. Ймовірно, що в часи Золотого Віку сильні духом волхви та мудреці могли змушувати темні сили навіть приносити людству користь. Щось на зразок «мирного атому», який змусили обігрівати наші оселі. Однак атомні станції можуть вибухати… Отже і маніпулювання силами Тьми є небезпечним не лише для тіла, але й для душі мага-оператора. З настанням же Калі-юги частина небезпечних знань стала доступна людям, непідготовленим духовно до контактів з цими енергіями. Велесова книга так говорить про вічну битву темних та світлих сил: «… Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А). Валерій Войтович в «Міфах та легендах Давньої України» наводить переказ про боротьбу Білобога та Чорнобога в образах лебедів, білого та чорного. Зродилися обидві ці істоти зі сльозинок, які зронив з очей Сокіл, якого дослідники ототожнюють з Родом-Абсолютом. Помічником Чорного Лебедя є Змій, якого вражає Перун своєю блискавицею. Останній переказ є, певне, відголоском арійських сказань про боротьбу Індри зі змієм Врітрою. Оскільки сили Тьми все ж таки приносили більше шкоди, аніж користи, «Велесова Книга» наводить замовляння проти злих сил: «…там вороги наші… погрожують нам хворобами, Мором-Марою і кінцем життя всім. Явитися Богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою. Хай вона згине! Хай Сурія світить на нас і до нас і видно всім. Перша слава Сурію – Світлодіду, що тінь проганяє злу!» Тобто першими борцями проти злих сил були Перун та Дажбог, згаданий тут під його прадавнім, арійським іменем «Сур’я». Далі Велесова Книга вустами невідомого волхва-оповідача застерігає: «Ані Мару, ні Мороку не сміємо славити, бо ті диви є нашим нещастям». Мара та Мор, напевне визначаються тут як уособлення Смерти (…гнатимемо їх (ворогів) доки не поглине їх земля, і здохнуть в Марі, і Мор їх візьме). Пращури, однак, були впевнені, що при певному умінні, і духовному і військовому Мара та Мор можуть і прислужитися хороброму воїнству…. «Бо то Мара іде на них (ворогів) і Мор. Се двоє тих візьмуть сили їхні і змечуть їх під мечі наші…» Можливо існували певні обряди, за допомогою яких Мару з Мором «завертали» в потрібний бік. Існує опис храму в Помор’ї (Герборд. «Житіє єпископа Оттона»), можливо присвяченого Чорнобогу в іпостасі Чорного Триглава, тобто де його вшановували (але це ще не означає що славили) вкупі з Мором-Марою. Три голови цього Божества були зображені з зав’язаними очима, і жерці храму говорили, що він має владу над трьома світами. Богу було присвячено чорного коня-оракула, з допомогою якого жерці трактували волю Божества. Це – явна протилежність храму Світовида в Арконі, де стояв чотириликий Образ Світлого Бога, а оракулом служив білий кінь. Ну, і згадаймо, як часто ми говоримо, що нещасний випадок є сліпим, як і Смерть. Мор та Мара є також суддями померлих, принаймні – загиблих воїнів. Останнім «перепусткою» до вираю служила рідна земля, прикладена до смертельної рани. Смерть ні в чому не могла звинуватити того, хто поліг в обороні свого краю. В сучасному слов’янизмі «вічну битву Білобога та Чорнобога» часто замовчують. Робиться це тому, що у людей, вихованих в традиціях боротьби з капіталізмом, фашизмом, християнством, атеїзмом і т.д. при слові «битва», або «боротьба» руки самі тягнуться до зброї, а очі відшукують військо, до лав якого вони мають стати. До того ж сучасні рідновіри дуже часто заперечують, або обходять увагою темний бік Сили, та існування Богів, носіїв енергії хаосу. Лев Силенко в «Мага Вірі» не достатньо розкрив темний бік «Всеволодіючої Всевишньої Сили», яка «є в усьому і все є в ній», (а за Силенком ця сила зветься «Дажбог»), бо в проголошеному їм монотеїзмі зробити це вельми важко. Г. Лозко в своїй праці «Коло Свароже» детально описує Світлих Богів та духів природи, а з «нечистої сили» згадує лише Чорта, який «близький духовно» до Чорнобога і домовика (тобто опікуна дому) одночасно…(?!) Тут спрацьовує знову ж таки войовничий запал боротьби – якщо, мовляв, християнство називало всіх наших Богів злими, то насправді вони є всі добрими і зичливими до людини, мовляв, Чорнобог, теж рідний Бог. Часом слов’янські езотерики впадають в іншу крайність. З цього приводу дозволимо собі навести як приклад еволюцію ставлення до Темних Богів теоретиків з Рідної Православної Віри.
В книзі «З Богами у Триглаві» (2004р.) у «Карбі відання Білобога і Чорнобога» Білобог та Чорнобог трактуються з точки зору «Велесової Книги», щоправда, почерговість названих Богів є іншою: «Чорнобог з Білобогом перуняться, у Сварзі єднаючись, тим світ удержаний є, вони суть одно, і немає одного без другого». Зазначається тут також постулат про відсутність у світі абсолютного зла – «те, що для одних людей (народів) є найбільшим добром, те для інших є найбільшим злом. Тут усе залежить від точки зору і рівня усвідомлення дійсности». В душі людини, згідно з цим «Карбом відання» також знаходиться і світле і темне… А от далі пропонується «полюбити» свою «внутрішню пітьму», досліджуючи її, виявити причини виникнення і, «полюбивши…, прийняти… як частину себе». Тоді, нібито, «ниці якості, хвороби і недоліки самі по собі у душі розчиняються, і з пітьми народжується Світло. Людина очищується і стає духовно чистою і благою. Якщо ми… відкидаємо Чорнобу, починаємо її ненавидіти та боятися, від того вона за законом єдності Білоби і Чорноби, ще більше переповнює нас і оточуючий світ, внаслідок чого виникають страждання». Власне кажучи, подібними словами заколисують добрих людей різні цілителі та «діагности карми» і поза рідновірством. Пропонувати людині «полюбити внутрішній бруд» доволі небезпечно – забруднення душі не розчиняється само по собі, душу потрібно довго духовно «відмивати», щоб через чисте скло розгледіти сяйво духу. Особа, яка «полюбила себе брудним» ніколи не захоче очищатися душею, це вже перевірено неодноразово і езотериками, і релігійними діячами. Однак, як ми бачимо, в даному карбі Білобог і Чорнобог описуються швидше як абстракції, і є «мірою оцінки дійсності», аніж тими енергіями, з якими мали справу предки. Небезпечним у вченні РВ РПВ є тлумачення добра і зла якому навчають на школах Рідної Віри. Дійсно, поняття добра і зла є досить умовними, і не існують одне без одного. Та далі, на духовних навчаннях, людям пропонується сприймати сили Тьми – ворогів, хвороби і т.п. як такі, що навчають нас, тренують, підштовхують до вдосконалення, і за те ми цим негараздам маємо бути вдячні. Але все ж таки очевидно, що хвороба, загарбник і т.п. ніколи не мають мети когось тренувати чи навчати, кінцева їх мета відома. В наших перемогах ми мусимо завдячувати лише Світлим Силам, власній силі духу, імунітету, позитивному баченню життя. Визнання Темних Сил – (хвороб, ворогів і т.п.) своїми «вчителями», визнання чорного білим дійсно, дають окремій, духовно слабкій особі полегшення, але як побічний ефект, як правило, це позбавляє її також і від тягаря власної совісти. Людина, котра сприйняла таке вчення, завжди зможе знайти сотні причин, аби не стати в обороні (не збройно, а навіть словом, чи матеріяльною підтримкою) свого Роду, мови, землі. «Відичне Православ’я – наш шлях до Бога» більш конкретизує сили Пітьми. До них, окрім Чорнобога, Морока та Мари причислені також Лихо, Недоля, Ящур (котрий чомусь ототожнюється з Велесом), Вій, Кощій, Блуд, Корочун, Кривда, Мста, Страх. Тобто, у переліку Темних сил, тут зібрані разом образи з народньої мітології, казкові персонажі та душевні недоліки людини. На нашу думку Мста і Страх це все-таки не темні енергії, а швидше людська реакція на них. Темні Боги, за «Відичним Православ’ям» допомагають виявляти духовну чорноту та недоліки у людях та руйнують «все недосконале». Не сперечаючись з цим, відмітимо, однак, що «космічне завдання Хаосу» є все ж таки у спробі знищення Ладу, а не подібного собі прояву Хаосу. Однак, в російськомовному видання «Вєдічєского Православія» (2006 р.) говориться уже про те, що Темних Богів не просто потрібно, а необхідно славити. І розписано як (в якості кого) і чому їх треба славити. Для езотерика-рідновіра славлення з використанням імені Бога є запрошенням Вишньої Енергії на допомогу, або співпрацю. Робити це стосовно Темних Сил – це все одно, що прогулятися по Чорнобильській АЕС одразу ж після вибуху реактора. Темні Сили тим і відріжняються від Світлих, що за кожну свою допомогу візьмуть з людини вдесятеро більше. Частина їх прихована в колективній, або індивідуальній підсвідомості, і звертання до них може викликати в душі такий «ядерний вибух», що людина просто перестане існувати як особистість. Замість неї в її тілі ходитиме щось інше, і це щось зовсім не є доброзичливим як до свого носія, так і до його оточення. Стає страшно за авторів цих писань – вони нині дуже нагадують відчайдухів, котрі збирають в Чорнобильській Зоні заражені речі, наївно сподіваючись, що їх-то якраз погибель і обмине. І неважливо, що в наступному виданні книги розділ про славлення Темних Богів було вилучено. Слово було сказане, і браму відчинено. Висновки:
Ніщо в цьому світі не зникає само по собі, і не дається задурно. Маніпулювання силами Пітьми можливе лише на найвищому духовному рівні, який всім нам можливо доведеться осягнути лише в майбутніх життях, але, звичайно ж не за часів Калі-Юги. А поки що для езотеричних вправ і славлень цілком достатньо проявів Білобога, званих «Перун, Дажбог, Хорс… та іншими іменами». Так радить безіменний автор «Велесової книги», котрий напевне якраз і знаходився на вищому щаблі духовного прозріння. Питання третє. Священні писання
Доволі великий відсоток з людей, котрі цікавляться слов’янськими віруваннями, задають визнавцям цих вірувань питання – що можна на цю тему почитати. Найчастіше мається на увазі не список літератури, а наявність Святого Письма – свого роду рідновірської Біблії, в якому можна знайти відповіді одразу на всі питання. Спробуємо у своєму викладі оповісти про те, що пропонується початківцям в якості Святого Письма, а також зупинимося на тому, чи взагалі потрібна рідновірам така річ, як Священні Писання. Священні писання в розумінні більшости людей є: - Всеохоплюючими, тобто містять в собі відповіді на всі питання, які можуть виникнути у зацікавленої особи.
- Богонатхненними, тобто книга ця написана якщо не самим Божеством, то, принаймні, під його диктовку.
- Незмінними, тобто прихильники цієї книги не мають права змінювати в ній жодного знаку, незалежно від того, для яких часів і яких народів призначені ці писання.
- Канонічними, тобто затвердженими свого часу зверхниками даного релігійного напрямку.
З неприродніх релігійних напрямків на володіння подібною книгою претендують юдеї (Тора), християни (Біблія), мусульмани (Коран). Не маючи потреби в обговоренні цих книг, скажемо лишень, що на всі богознавчі питання вони відповіді таки не дають, в богонатхненості їхній впевнені тільки прихильники даної релігії, та й то не всі, а незмінність постулатів не перешкоджає множенню їх трактовок та суперечок поміж сектами. З природніх релігійних напрямків обмежимося лише українським рідновірством, тому, що ця праця присвячена слов’янам-рідновірам, котрі живуть на українській землі. Про іноземців згадаємо хіба що побіжно, аби підкреслити, що спотикання «через книгу» характерне не тільки для наших земляків. Отже, книги, котрі розглядаються визнавцями слов’янизму в його українському відгалуженні, в якості Святих Писань: -
- Велесова Книга. Переклад Б. Яценка, або Г. Лозко.
- Шаян В. «Віра предків наших»
- Силенко Л. «Мага Віра»
- Лозко Г. «Волховник. Правослов.
- Лозко Г. «Коло Свароже»
- Лозко Г. «Пробуджена Енея»
- Скуратівський В. «Дідух», «Русалії»
- Знойко О.П. «Міфи Київської землі та події стародавні»
- Войтович В. «Міфи та легенди давньої України»
- Куровський В. «З Богами у Триглаві», (а також її переклад російською, з доповненнями - «Веда Прави. Покон Рода Всевышнего. Суть 1-2» в якості курйозу.)
- Миколаїв Богумир «Відичне Православ’я – наш шлях до Бога»
- Наливайко Ст. «Індоарійські таємниці України»
- «Ріґведа»
- «Упанішади»
- Магабгарата. Прозовий переказ.
- «Бгаґавадгіта як вона є» з коментарями Свамі Прабгупади
- Рамачарака «Религии и тайные учения востока»
- Священные писания Востока. Краткий путеводитель
- Дудко Д. «Матерь Лада. Божественное родословие славян»
- Рыбаков Б. «Язычество древних славян»
- Доброслав (Добровольский А.А.) «Язычество как волшебство»
- Кампанелли Л. «Возвращение языческих традиций»
- Ми самотні у світі і нам страшно…
- Ми не бажаємо думати – гуру має думати і вирішувати за нас.
- Нам тяжко виконувати життєві обов’язки, що здаються нам безсенсовними. В духовному плані часто набагато легше виконувати надголодь медитативні практики, аніж заробляти родині на шматок хліба.
- Нам не хочеться самим відшукувати істину – ми приймаємо на віру те, що нам говорять…
- Нам приємно відчувати себе обраними, піднесеними над бездуховним загалом…
- Веди. Дуже часто – просто «Веди» без уточнень та пояснень.
- «Велесова Книга»
- «Мага Віра» Лева Силенка
- «З Богами у Триглаві» В. Куровського та «Відичне православ’я – наш шлях до Бога» Б. Миколаїва.
Список цей розпочинається з Вед тому, що майже всі сучасні слов’янські езотерики називають себе послідовниками ведичної культури, котра є загальноарійським спадком, а отже, якоюсь мірою належить і нам. Однак, якщо запитати деяких «визнавців Вед», чи хоча б бачили вони ці писання на власні очі, одні чесно зізнаються, що ні, інші радісно скажуть, що читали «Бгаґавадгіту», і лише дехто зможе назвати хоча б одну Веду з основних чотирьох. За індуїстською традицією Веди є божественного походження. Вони складаються з 4 книг, котрі містять в собі збірки священних славнів Богам - Ріґведа, опис ритуальних жертвопринесень - Яджурведа, тексти славнів і пісень, зв’язаних з жертвопринесеннями з використанням священного напою соми - Самаведа, додатки до ритуалів та лікувальні замовляння - Атгарваведа. Складаються Веди з самгіт – збірок мантр, священних поетичних строф, та брахманів – прозових текстів філософського змісту. Жерці мали знати ведичні самгіти напам’ять, і усно, співаючи, наче пісні, передавати їх наступним поколінням. Записувати Веди почали лише з часів виникнення буддизму, котрий поставив під загрозу самі підвалини ведичного світогляду. Довкола Вед виник цілий пласт допоміжної літератури. Це шість Веданг, допоміжних наук, котрі допомагають зрозуміти Веди. Це різновиди священного співу, ведична граматика, розміри та ритм ведичної поезії, значення слів, розрахунки часу, необхідного для вчасного жертвопринесення, та збірники порад та афоризмів, що стосуються домашніх релігійних обрядів, а також первісний звід громадянського законодавства. Існує збірник філософічних повчань «Упанішади», частина яких входить до ведичних брахман. До Вед іноді причисляють велетенську епічну поему «Магабгарата», котра, окрім всього іншого, включає в себе такий філософський текст як «Бгаґавадгіта». «Магабгарату» називають «п’ятою Ведою», однак в освячений традицією ведичний канон вона таки не входить. Слов’янського дослідника в усьому цьому величезному масиві літератури зазвичай найперше цікавить космологія давньоарійського світу. Особливе значення у ведійській космології має протиставлення понять простору і тісноти, або того, що європейці називають хаосом. Космогонічний акт відображається як розділення Неба та Землі і створення простору проміж ними. Іноді цей акт творить Індра, іноді Брахма, або інші Боги пантеону. Веди наводять ще дві версії міту світотворення – створення світу Богами з тіла первісного антропоморфного велетня, або ж народження світу з золотого яйця, що плаває в хвилях першохаосу, під впливом космічного жару-тапасу. Важливу роль в космології Вед відводиться уявленню про центр певного священого місця-локи (порівн. луки Сварожі), де якраз і відбувається обряд світотворення. В центрі локи знаходиться Світове древо, котре є опорою Всесвіту (загальноарійський образ Дерева Життя). В Упанішадах розвивається далі поняття Всевишнього Бога-Брахмана-Абсолюта як Вищої реальности, що лежить в основі усіх світових проявлень. Вони є джерелом всіх шкіл ведійської філософії, і викладені в них поняття актуальні і досі. На основі вищесказаного, мусимо відзначити, що «жити за Ведами» поза традиційним індуїзмом на жаль неможливо. Веди не є просто збіркою текстів, вони є програмою життя кожного індійця-традиціоналіста, і то не просто собі індійця, а індійця з трьох перших варн. Ведійська обрядовість в усій її повноті давно увібрала в себе традиції саме Індії – «землі Бгарати», і перенести її на слов’янський ґрунт просто неможливо, та і не потрібно. Як не варто і славити Індру замість Перуна, або Сур’ю замість Дажбога за допомогою ведичних мантр. Робити це, звичайно, можна, але навіщо? Все ж таки ми є в своїй хаті, а не в хижці з бамбукових стовбурів. А от вивчати ведійську філософію за текстами Вед та Упанішад не тільки можна, але й потрібно. Зважаючи на те, що у Ведах збереглися відомості про духовний світ наших далеких пращурів, філософія ця має стати підвалинами рідновірського езотеричного світогляду, а вже на її основі ми маємо будувати свій, слов’янський «будиночок любомудрів». Чи потрібно вивчати «Бгаґавадгіту»? Потрібно, але з великою обережністю. Цей філософський твір є міною сповільненої дії, котра руйнує те, що лише починає устійнюватися в свідомості сучасного рідновіра – відчуття своєї приналежности до родового егрегору. Винищувати родичів во ім’я Бога, філософських ідей та чужинецьких писань українцям доводилося занадто часто. А Бгаґавадгіта якраз і оспівує акт подібного винищення як ідеальне служіння Господу – на той час Господу Крішні. Тож, коли вам трапляється рідновірське відгалуження, котре іменує себе «ведичним», перевірте спочатку, чи знають його адепти хоча б про що йдеться у ведичних писаннях. І робіть висновки. Застереження: У наших сусідів-росіян є рідновірська течія, котра називається Дрєвнєрусская Церковь Православних Старовєров-Інглінгов. Одним з її священних писань є так звані «Славяно-Арийскиє Вєди». До справжніх Вед ця цілком сучасна творчість не має жодного відношення. Однак, визнавці інгліїзму стверджують, нібито саме ці Веди є «справжніми», які «Бог Тарх Перунович – Дажбог» дав людям у вигляді 9 «сантій», записаних на платинових, золотих та срібних пластинах. Ясна річ, потім оригінали оцих «сантій» були знищені, але залишилися рукописні копії, котрі і зберігаються до цього дня. Як першоджерело казки – дивіться історію американської Церкви Святих Останніх Днів, вона ж Церква Мормонів. Дещо збігається в точності аж до золотих пластин, на яких було записано янголом Моронієм зникле опісля у невідомому напрямку одкровення. Але залишилися рукописні копії, названі Книгою Мормона… На жаль, під Місяцем немає нічого нового. А ми можемо лише додати, що не все те, що зветься Ведою, або Ведизмом насправді є ними. - «Велесова Книга», як це не дивно, в якості святих писань як цілісний твір використовується дуже обережно. Принаймні, її не визнав такими офіційно жоден рідновірський напрямок. Однак, славні Богам, наведені у Велесовій книзі, дуже широко використовує (вказуючи джерело), наприклад, Г. Лозко в укладеному нею «Волховнику». І інші рідновірські писання сповнені прямих і непрямих цитат (часто без посилання на першоджерело) саме з цього таємничого за походженням і впливом на людські душі, твору. Можливо, те, що Велесова Книга офіційною історичною наукою визнана за новотвір (підробкою називати ВК неетично, бо в такому разі повинен бути оригінал або приклад, за зразком якого і виникла «підробка»), стримує сучасних рідновірів від її «канонізації». І надаремно – будь-яка людина духовного складу розуму відчує силу, якою сповнені славні «Велесової Книги». ВК має в своєму складі космогонічні міти, описи прадавніх битв, і, найголовніше – слов’янські мантри, за допомогою яких можна контактувати зі світом Богів. Не відчути їхньої міці і справжньости може лише особа, котра абсолютно не здатна до духовних прозирань. «Велесова Книга» - це, власне, найперша книга з тих, котрі потрібно знати ви знавцеві сучасного слов’янизму. Хоча б для того, щоб мати готові тексти молитовних звертань: «Свароже! Ти, що сотворив світло, Ти є Бог Світла,
І бог Прави, Яви і Нави
Се бо маємо їх воістину
І є ця істина наша
Що переможе темну силу
І виведе нас до блага» «Слава Богу,
Перуну Вогнекудру
Який стріли на ворогів верже
І вірно стезею вперед веде
Воїнам сам Він – і суд, і честь
І яко златорун, милостив,
Всеправеден єсть» Дажбог на струзі (човні) своєму
Був у Сварзі премудрій, яка є синя
А струг той сяє,
І має вигляд як золото,
Вогнебогом розпалене
Його дихання – це життя і прибіжище
Кожної істоти» Застереження: Російські переклади ВК на сучасну мову рясніють «авторськими» вставками і додатками. Особливо відзначився в перекручуванні ВК та «створенні» нових дощечок А. Асов (Бус Кресень). Наприклад, за дописаною ним «дощечкою» заснована «князем Мосхом» (напевне – «Праотцем москалів») Москва є древнішою не лише від Києва, а й від Вавілону. - «Мага Віра», написана засновником рідновірської течії «РУНВіра» Левом Силенком, нині офіційно є Святим Письмом РУНВіри. Хоча сам автор означив свій твір як «співвідношення віри, науки, філософії, історії». Складається «Мага Віра» з 52 розділів, котрі називаються «52 дні мислення». Книга Л. Силенка є відважною спробою вивести українця з поля впливу християнського егрегору, сакралізувати українську історію та показати чіткий зв’язок поміж світоглядом українця-русича та світоглядом його арійських родичів – шумерів, іранців, індоаріїв. Твір цей є кшатрійським, воїнським за своїм духом і міг би послужити основою для створення військового духовного ордену крайнього націоналістичного спрямування. Силенко звертає особливу увагу на важливість правильного виховання українця в національному дусі, приведення його до втраченого за століття неволі гармонійного природнього стану, коли людина вбирала національне вбрання, вживала природню їжу, характерну для даного регіону, слухала здебільшого свою, національну музику для правильного впливу звукових коливань на душевний стан… Вершиною духовного розвитку за Силенком є відчуття правильності життя, в якому все – від Бога до скатертини на столі, є своїм, природнім, а не привезеним з чужини. Недоліком книги є специфічний стиль письма та використовування штучної термінології, котру деякі громади РУНВіри успішно виправляють, на більш властиві українській мові слова, вступаючи, однак в конфлікт з більш «ортодоксальними» громадами цієї ж РУНВіри. Що ж до «монотеїзму» проголошеного Л.Силенком, то це питання вже розглядалося вище. Можемо лише додати, що з РУНВірою в Україні сталася загалом очікувана метаморфоза – частина рунвістів визнає нарівні з Дажбогом і інших слов’янських Богів, принаймні не заперечує їх існування, а «Мага Віра» повторила долю Біблії в багатьох християнських напрямках – більшість віруючих тримають її на покуті, але відкривають дуже зрідка. - «З Богами у Триглаві» та «Відичне Православ’я – наш шлях до Бога» від самого початку задумувалися як священні писання ще одного з рідновірських напрямків – Родового Вогнища Рідної Православної Віри. Ця легенда творилася просто перед очима багатьох рідновірів, і ось її короткий виклад… Таємне Коло Волхвів-Радетелів на горі Богит «прийняло рішення, що настав час повернути українцям-русичам Стару Предківську Віру і ті знання, які належать їм по праву народження». Ці знання зберігала «таємна скупина волхвівських родів Руси-України, які зберегли Покон і священні звичаї Віри Руської». Цей Покон Роду Всевишнього був закарбований «Волхвами давніми, велемудрими радетелями», і цих святих карбів є рівно 360. Поки що волхвами оприлюднено і розтлумачено 18 карбів, «ті, які на цей час роду потрібні, а за рештою час ще прийде». «Ніхто волхвом не є, - застерігається в книзі, - аж як карби… знати не буде». Напевне велемудрі радетелі уважно вивчали Велесову книгу, бо деякі «Карби» збігаються з нею трохи не дослівно:
«… Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому. - (ВК.) «Чорнобог з Білобогом перуняться, у Сварзі єднаючись, тим світ удержаний є…» - (Карб відання Білобога і Чорнобога). «Тож молимося Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями нашими в Богах зливаючись в єдину правду» - (ВК.) «Тримайте в чистоті тіла і душі свої, Світлом Сварожим наповнюючи, Богів славте, і будете вічно жити з Богами у Триглаві, зливаючись у єдину правду і силу» – (Карб відання Тіла, Душі і Духу). «Тож дамо десятину отцям нашим, а соте на Велеса»… - (ВК.) «По праві живучи, Отцям нашим десятину давати маємо, від якої соте на Велесове»…- (Карб відання Треби). «Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі» - (ВК.) «Кров є свята. І кров наша про те каже, що ми русичі всі.
Мусимо Родів Слов’янських триматись
Щоб Покон не загубити» - (Карб відання крові і раси). Вважаємо, що при подібному цитуванні потрібно хоча б посилатися на джерело. Щоправда, нам можуть відповісти, що якраз котрийсь з волхвів-радетелів, предок творця «З Богами у Триглаві» написав і Велесову Книгу… Недарма ж у першому виданні «Відичного Православ’я» натякається, що цей «волховський рід» походить від роду Куру, згаданого у Магабгараті. А якщо серйозно, то твори сучасних езотериків-початківців, вищезгадані «З Богами у Триглаві» та «Відичне Православ’я» могли б принести користь рідновірству, якби їх не намагалися видати за «автентичні знання», котрі збереглися з роду в рід трохи не з ведійських часів. Адже навіть вираз «Карби Покону Роду Всевишнього» дуже явно перегукується з «Волховником» п. Галини Лозко, яка створила 12 «Карбів Язичницького Віровчення». Щоправда, на відміну від «спадкових» волхвів РПВ, волхвиня Зореслава підписує свої книги власним ім’ям, не вигадуючи собі родоводу, «від героїв «Магабгарати». Нині ж, щоб дотримуватись канонів РПВ, потрібно вивчити напам’ять всі 18 Карбів, знати їх тлумачення, а також здати іспит по книзі «Відичне православ’я». Додаток:
Нещодавно з’явилося друком російськомовне доповнене перевидання «З Богами у Триглаві, котре тепер має назву «Веда Прави. Покон Рода Всевышнего. Суть 1-2». Згідно з нею один з її авторів, В. Куровський є «…не просто главный Волхв в цепи преемственности, а ученик и воспитанниквсего Кола Радетелей… Являясьвоплощением всех знаний и умений Кола, он выступает Наивысшим Учителем, через него говорят Сварог и Лада, и сам Род Всебог. Посему Первоволхв всех православных – Закон, Честь и Указ!».І величають його нині не як-небудь, а Огнь-Сварг-Володимир… Наступним етапом в житті цього рідновірського напрямку напевне стане оголошення пана Першоволхва живим Богом, як свого часу зробили з Марією Деві Христос. Бажаємо йому успіхів на цьому поприщі, але наважуємося скромно нагадати, що доволі нечемно зневажати в своїх писаннях всіх рідновірів, котрі отримали свої богознавчі знання з тих же книг, що і пан Куровський, але не здогадалися при тому видати роман в жанрі «фентезі» про волхвів-підпільників та їх вихованців.
Висновки: Отже, на питання, чи потрібні рідновірам священні писання (зразку Біблії або Карбів), ми відповімо – напевне ні. Вивчення їх напам’ять забирає забагато часу і заважає духовному вдосконаленню. Тарас Григорович Шевченко мовив колись мудрі слова: «Учитеся, брати мої, думайте, читайте». Ми приєднуємося до цієї мудрої поради. І додаємо до неї список літератури, яку необхідно знати особі, котра вирішила стати на шлях природньої віри. Оскільки література ця є різноманітною і нерівноцінною, сподіваємося на те, що майбутні рідно- віри зможуть не просто оволодіти інформацією, але й розікласти її по поличкам.
Книги українських авторів Та книги іноземні Список цей можна продовжувати далі, бо у духовної людини немає межі бажанню пізнання. Знати треба все, щоб мати змогу порівняти і зробити висновки. Питання четверте. Сакральна мова.
Ця проблема стосується нині лише українського слов’янського рідновірства. Жоден з інших слов’янських народів не має клопотів з вживанням у славленнях та молитвах священної мови свого роду. В багатьох релігіях сакральною мовою зветься та, в якій вистигли і скам’яніли Святі Писання. Санскрит, мову Вед, називають Божественною мовою. Для мусульман такою є мова Корану, для європейців – божественних мов аж три: латинська, грецька та церковнослов’янська. Однак, світ змінюється, і разом з ним змінюються і мовні коливання. Старовинні славлення, закляття, ритуали втрачають силу. За право вживати зрозумілу їм сучасну мову під час релігійних ритуалів борються нині навіть визнавці неприродніх релігій. У російському рідновірстві довгий час спостерігалася зворотня тенденція. В. Казаков, голова Союзу Слов’янських Общин (Калуга) використовує в славленнях мову «Велесової Книги» (В. Казаков Іменослов. Словарь Славянских имен и прозвищ), або стилізовані під «былинный стиль» заклички та замовляння. Росіяни – інглінги пішли іншим шляхом: вони не вивчають давні мови, а «розшифровують» сучасні слова за нібито стародавнім зразком. Ви ще не знаєте, що означає Росія (Расєя)? Інглінги охоче пояснять, що «Ра» - це сяйво всевишньої істини (очевидно за аналогією з єгипетським Богом Сонця), се – це, я – займенник, а разом, ні мало, ні багато: «Я є сяянням Істини Всевишнього). «Росія» ж в сучасному правописі розшифровується як Рост Сія, тобто, держава, що збільшує Світло на землі.(журнал «Ведичєская культура» № 4). Досягнення сусідів в розшифруванні «давніми мовами» сучасних слів були взяті за приклад Богумиром Миколаївим (РПВ) в його книзі «Відичне Православ’я – наш шлях до Бога». Виявляється якоюсь загадковою «мовою волхвів» «Литва» розшифровується як Лі – «для любовних ігор», ту – той, ва – сплівшись, зв’язавшись, тобто «країна тих, хто поєднується для любовних ігор». Цікаво було б знати, чи погоджуються з цим литвини... До філологічних роздумів сусідів нам байдуже, а ось щодо українських авторів «мови волхвів» додамо кілька зауважень. В Україні, як відомо, існує мовна проблема, зв’язана з загрозою зникнення мови титульного народу держави. Всі українські рідновіри намагаються вирішити цю проблему ріжними шляхами. Один з них – повсякчасне проголошення української мови священною мовою українських відгалужень природньої релігії і славлення цією мовою Богів та Пращурів. Більше того всі українські рідновіри повсякчас підкреслюють, що їхня рідна мова є священною, що вона – пряма спадкоємиця санскриту, і що на цій землі саме вона бринить в унісон з природніми коливаннями сил та стихій. РВ РПВ, однак, визнаючи священність української мови (18-й Карб), все ж, допустила можливість для українського рідновіра славити Богів мовою сусіднього народу. Деяким громадам було дано на це усний дозвіл. Намагаючись якнайшвидше набрати критичну масу визнавців, РПВ дала можливість лінивим душею російськомовним українцям стати визнавцями української природньої релігії без знань священної мови хоча б в межах молитов та мантр, і головне - не усвідомлювати необхідности вживання руської (української) мови на землях Руси-України. Останнім часом практично вся література РВ РПВ видається російською мовою, є також і двоязичні приклади. Відтак, тепер для більшости тих людей, у кого богознавчі поняття і термінологія Слов’янської Віри закладатимуться мовою сусідньої землі, доступ до бринінь землі Руси-України буде практично заблоковано. Особливо вражають російськомовні заняття з Живи, де йде робота з силою прани, під час яких людина, котра багато років вдосконалювалася духовно, а зараз сама навчає інших як працювати з тонкими енергіями, на жаль і досі не відчула, що її рідновірські (!) практики не є в гармонії з коливаннями егрегору цієї землі, бо проводяться ті практики мовою, чужою для живого утворення Богів в Яві - «рід-народ-земля.» Тому варто застерегти тих рідновірів, котрі відчувають бриніння рідної землі, свідомо плекають в собі мову цієї землі, але навчаються духовних практик у чужомовного учителя. Задумайтесь, чи варто розкривати свою душу на подібних заняттях, коли знаходячись в особливому стані своєї свідомости Ви можете отримати душевне роздвоєння або приєднатись до егрегору сусіднього народу через його мову, котрою навчитель закладає в вас певні, навіть цілком правильні поняття. Маючи всі можливості для підсилення ролі української мови в духовному житті, РПВ замість того зламала неписану заборону на славлення чужою мовою Рідних Богів на землях Руси-України. Як наслідок – в Україні стає все більше осіб, для яких сакральною мовою слов’янизму є мова російська. Висновки: Руська (українська) мова на етнічних землях Русинів-українців є єдиною священною мовою. Славлення Богів на землях Руси-України і духовні практики мають проводитися виключно українською мовою. Так має бути не тому, що ця мова є кращою чи гіршою, чи співучою, чи «солов’їною», а тому, що це мова цієї землі. Якщо ви не володієте українською мовою:
Спробуйти відчути красу і гармонійність однієї з наймелодійніших слов’янських мов на рівні підсвідомости. Промовляйте славні Богам на природі, дослухаючись до гомону ріки, або голосу вітру. Українська мова на цій землі є ключем до брами Вираю, бо так належить віддавна за законами Прави. Спробуйте завчити напам’ять кілька відомих вам рідновірських молитов, і повторюйте їх час від часу. Не забувайте, що пробудження розуму людини напряму залежить від звукових коливань, які породжує мова. Недарма кожен завойовник найперше намагається відібрати у підкореного народу саме мову, нав’язавши натомість свою. Пам’ятайте, що, позбувшись ментального блоку, витвореного у вашому розумі чужим егрегором, ви відчуєте, за народнім сказанням, ясність розуму і мед на вустах. Якщо ви володієте українською мовою:
Вдосконалюйте своє володіння, бо ви стоїте над бездонною криницею з чистою водою. Питання п’яте. Волхви та жерці Релігієзнавчий словник (1996 р.) означає ці два поняття так:
Волхви – служителі язичницького культу. Волхвами називали мудрих, наділених таємними знаннями людей, які розумілися на зорезнавстві, вивчали священні письмена, вміли розгадувати сни та передбачати майбутнє. Жерці – група людей, яка в язичницьких релігіях виконує функції посередника поміж людом та надприродніми силами. Тобто, волхв може служити Богам як жрець, а може займатися вивченням езотеричної науки та самовдосконаленням. Жрець, в свою чергу, може не досягнути рівня волхва, але чудово проводити обряди. До речі, такої посади, як «обрядодій» в рідновірстві бути не може. Обрядодієм у розумінні посади, фаху може зватися людина, метою якої є не славлення Богів, а проведення театралізованого дійства на зразок свята Нептуна у піонерському таборі. У слов’янській традиції зазвичай поняття «волхв» вище від поняття «жрець». Жрець славить Богів, сприймаючи їхню силу і передаючи її присутнім у храмі, чи на Святилищі. Волхва ж ми уявляємо собі як скарбницю знань, мудрого навчителя, цілителя та просвітлену духом особу одночасно. Варто визнати гірку правду. В сучасному слов’янському рідновірстві є чудові жерці, але немає жодного справжнього волхва, чи волхвині, не за «посадою», а за духовними якостями. Є жерці, що можуть вступати в контакт з енергіями, є жерці-інтуїти, котрі відчувають Богів на рівні підсвідомости, є високоосвічені і енциклопедично начитані люди, котрі проводять обряди славлення. Але особи, котру можна було б назвати волхвом серед них нема. Є живі скарбниці знань, є ті, хто називає себе вчителями та цілителями. Немає лише людей, просвітлених духовно, котрі могли б обернути на користь роду надбанні знання, навчати правді і зціляти у яві, а не у власній уяві. Авторам цих рядків довелося зустрічатися з літнім чоловіком, котрий має всі ознаки просвітленого духу. Він має вищу освіту, свого часу обіймав високі посади, але не є пихатим. Він прочитав багато книг, але не називає себе мудрецем. Він не говорить, що може розвести руками чужу біду, але поруч з ним одразу стає легше на душі. Він грає на кількох музичних інструментах, не знаючи нотної грамоти, вирізає з дерева сопілки, як це робили слов’янські та ведійські мудреці, та дарує їх дітям. Він творить з дерева образи Богів, і подивитися на них приходять люди здалеку. А найголовніше – він є завжди сповненим лагідного ведійського спокою і ясного неущипливого гумору. Цей чоловік не є жерцем, і ніколи не називав себе волхвом. Однак, в ньому є всі якості справжнього волхва та духовного навчителя. На жаль, подібні особи завжди залишаються в тіні, бо самохвальство, яке часто переходить в самозванство, не є ознакою духовного просвітлення. Висновки: Не довіряйте сліпо особам, котрі проголошують себе духовними провідниками, мають високі звання і титули, навіть, якщо ви відчуваєте їхню духовну силу, бо без належного духовного вдосконалення і сила і розум можуть бути обернені во зло.
Чим менше титулів у людини, котра вважає себе духовною, тим більше її просвітлення.
Головний критерій, за яким визначають духовного провідника: він ніколи не говорить лжі людям, яких називає учнями. Питання шосте. Духовні вчителі, учнівські посвяти
та ім’янаречення. Духовне учнівство є споконвічною арійською традицією. Особа, котра хотіла отримати певні духовні настанови, траплялося, роками шукала людину, котра могла їй ті настанови дати. Навчали духовні вчителі або філософським доктринам, або духовним практикам, або навіть бойовим мистецтвам, котрі на сході є невіддільними від мистецтв духовних. Езотерики говорять, що, коли людина дозріла до духовного зросту, і конче того бажає, у неї з’являється можливість зустріти духовного учителя. Але ми живемо в недосконалі часи Калі-Юги, і тому наше бажання мати свого гуру може мати зовсім інше коріння. На жаль, саме подібні люди часто складають більшість з тих, хто гуртується біля людини, котра іменує себе духовним наставником. Але теперішні навчителі тільки раді тому – людина, котра мислить самостійно може задати якесь не те питання, не сприйняти на віру щось лихе у вченні, або проповіді. Сучасні послідовники осіб, котрі називають себе духовними вчителями, дуже часто є нервово неврівноваженими. Якщо гуру є досвідченим психологом і психотерапевтом, він може допомогти подібній особі, але часто платою за це є повне підкорення особистости. Закріплюється це зазвичай обрядово, на рівні підсвідомости. Учневі ж оповідають, що йому «передали» духовну силу, мантру, право навчати і бо-зна що ще. В наші часи є багато загальнодоступної літератури з маніпулювання свідомістю. Ще років 10 тому для українського духовного провідника поняття «духовної посвяти» було швидше дозволом на духовну працю, аніж езотеричною передачею сили. Духовні особи різних напрямків охоче говорили про те, що їх посвята передана по духовному ланцюгу від Лева Силенка, або від Володимира Шаяна, однак, то не був обряд в розумінні передачі сили і надання благодаті Божої. Це швидше був дозвіл на духовну працю молодшому товаришу від старшого. Новопосвячених рідновірів приймали до громади, суміщаючи посвяту з ім’янареченням. Зміна імені новопосвяченого на слов’янське було і є необхідним ступенем долучення до родового егрегору. Духовним Учителем РУНВістів був Лев Силенко. Інші напрямки рідновірів вважали таким В. Шаяна, хоча цього мислителя вже давно немає серед живих. Шаян зоставив опісля себе різнорідну літературну і філософську спадщину, та на жаль не зміг заснувати свого напрямку, або філософської школи. В останні роки як в Україні, так і в Росії виник новий різновид «духовного учительства». Група людей проголошує, що вони є духовними особами і вчителями з так званого зовнішнього, або явного Кола Відаючих. Є ще таємне «внутрішнє Коло», мудреці з якого і навчають вищезгаданих духовних осіб. Знання ж цьому внутрішньому Колу дісталися у спадок якщо не по прямій лінії від Богів, то, принаймні, від інопланетних мудреців Мудреці з Внутрішнього Кола прихитрилися якось перебути в підпіллі усю останню буремну тисячу років. Їхні ж послідовники з Кола Зовнішнього вийшли зі своїх схованок навіть не з проголошенням Незалежности, а вже на початку 21 століття. Характерним для новоявлених духовних вчителів є привласнення собі монополії на проведення обрядів посвят та ім'янаречень. Що, до речі, не дивно – під час такого обряду посвячуваний є практично беззахисним і відкритим для підпорядкування волі «вчителя». Учнівство у подібних осіб є небезпечним, незважаючи на те, що вони дуже часто говорять розумні речі, і часом дають мудрі поради. Люди, котрі називають себе духовними вчителями, мають бути впевненими у силі власного духу і розуму, а не вигадувати собі підпорки з казочок про «наставників» з омських, чи з подільських лісів. Відомо, що людина з вищих варн, а зокрема і брахман, котрий став на шлях неправди, за Арійським Ведичним Звичаєм опиняється в своєму духовному положенні нижче всіх чотирьох варн. Тож людям, котрі пишаються своєю учнівською посвятою від подібних «вчителів» слід зважити вартісність своєї посвяти. Щодо ім’янаречень, то як усім відомі істини, треба нагадати, що ім’я, котре рідновіру дають при посвяті, має бути дійсно слов’янським, а не чужоземним ім’ям, котре «розшифровується» за допомогою збігу звучання, або «мови волхвів». Не варто також нарікати людей іменами Богів, бо це є надвисокою відповідальністю і дуже часто ламає незрілу душу. Імен, в яких є явні ознаки приналежности людини до варни відаючих, не слід давати людям, які щойно прийшли до Рідної Віри і ще ніяк себе в ній не проявили, або ж людям, котрі цікавляться духовними практиками (з кола синельниківців, норбеківців, рейкістів, анастасіївців, астрологів, йогів, та інших), що, прослухавши короткий курс лекцій новоявленого гуру, раптово прозріли. Вони можливо і мають високі духовні якості, але ім’я вищої варни слов’ян потрібно заробити самовдосконаленням та духовними практиками саме Слов’янської Віри. Якось одного з провідників Рідної Віри доволі в’їдливо запитали, хто є його духовний учитель. Напевне, малося на увазі, що в нашому козацькому степу волхвам-підпільникам практично ніде заховатися, і тому та людина не могла прийняти від них посвяти. Чоловік спершу розгубився, а тоді розсердився, бо почав свою діяльність в Рідній вірі набагато раніше від єхидного молодика, котрий його запитував. Звичайно, цей духовний провідник міг би відповісти, наприклад, що його родовід і ланцюг учнівської посвяти тягнуться аж до козака-характерника Савути, котрий за переказами жив у наших краях, а мовляв, означений Савута є нащадком Бога Сонця Сур’ї-Савітара, про що «явно говорить» збіг імен. Принаймні, це нічим не гірше від легенди про волхвів Кола Радетелів, які навчали нащадків роду Куру з «Магабгарати». Та все ж краще залишатися чистим перед Богами і власною совістю. Висновки: В часи Калі-Юги набагато безпечніше навчатися духовно з книг та переказів, аніж довірити свою душу непевним особам. Недарма навіть в давні часи говорилося: «У мене немає учителя,
Життя мій учитель.
У мене нема Повелителя -
Карма мій повелитель
У мене немає зброї
тверда воля є моєю зброєю...
У мене немає панцира,
незламний дух є моїм панциром...
І я помираю знову...
Щоб відродитися таким, як я бажаю...»
Ріґведа Мирослав і Мирослава
громада «Арійський Шлях»
м. Запоріжжя
 |
Дослідження 
Кожен має власне завдання в цьому житті і чужий досвід, м'яко кажучи, дуже відносний.