Порядність, совість, світлі поривання,
Що в душах берегли батьки мої,
Тирани схоронили у імлі,
Допоки буде це протистояння ─
Не бути щастя на моїй землі.

В. Рудий.

Вступ
Василь Рудий ─ письменник-земляк

Задум написати наукову роботу саме на цю тему виник у день відзначення 500-річчя з дня заснування Тиврова. Саме у цей день наш земляк Василь Михайлович Рудий проводив виставку своїх літературних робіт. До цього свята приурочили і відкриття музею у Тиврівському ліцеї – інтернаті поглибленої підготовки в галузі науки. Там було представлено багато історичних експозицій від давнини і до сьогодення. Цікавим є розділ музею про видатних людей Тиврівщини. У ньому можна познайомитися із творчістю наших земляків Леоніда Панкоші й Володимира Очеретного. Матеріали наукової роботи "Перлини Поділля. Цілющий цвіт творчості письменника - земляка Василя Рудого" стануть доповненням розділу музею навчального закладу про видатних людей Тиврівщини.

 Пошуки матеріалів для наукової роботи розпочалися з відвідання Тиврівської районної бібліотеки, проте корисної інформації знайдено там небагато. У районній бібліотеці є лише кілька книг Василя Рудого і книга Світлани Травневої, в якій Василь Михайлович виступає літературним редактором. Працівники висловили прохання надати зібрані матеріали науково-дослідницької роботи у користування районної бібліотеки для ознайомлення із ними широкого загалу. Про творчість Василя Рудого надзвичайно мало інформації у Вінницькій обласній бібліотеці імені Тімірязєва. У жодній із наданих книг немає повної і точної біографії письменника. Тему науково-дослідницької роботи «Перлини Поділля. Цілющий цвіт творчості письменника – земляка Василя Рудого» було обрано саме тому, щоб познайомити читачів із життєвим та творчим шляхом земляка - тиврівчанина, який видав друком більше 10 книг.

Метою наукової роботи є розповісти про життя і творчість Василя Михайловича Рудого, його громадську діяльність, його поетичні та прозові збірки, розкрити тематику творчості письменника, особливості його стилю, висловити враження яке справляє творчість В.Рудого на сучасників.

Цілющий цвіт творчості письменника-земляка Василя Михайловича Рудого

1. Сповідь автора «Благовісту», письменника-патріота незалежної України Василя Рудого

 «Я грішний, люди, і, глибоко усвідомлюючи це та щиро каючись у содіяному, хочу висповідатися перед вами…

 Я грішний тому, що вже у зрілому віці, будучи при повному розумі і повіривши сатанинському марксистсько-лєнінському вченню, сам став на шлях безбожництва і войовничого атеїзму, із запалом пропагуючи це анти людське вчення…

 Я грішний ще й тому, що впродовж тривалого часу не відчув елементарної людської вдячності Господу, який мене постійно оберігав, охороняв та захищав од хвороб, нещасть та інших житейських прикростей.»

 Так починається передмова до книги Василя Михайловича Рудого «Благовіст» або «Духовний Напій із Джерел Мудрості».

 У храмі людина йде до сповіді наодинці зі своїм духовником, і її сповідь є таїнством. Що ж потрібно пережити, яке серце і душевний стан мати, щоб просити прощення майже перед усім світом? Мабуть, це має бути Велика людина, особлива, непересічна.

 Йдучи в багатолюдному потоці, інколи зір зупиняється на котрійсь людині, підсвідомо скануючи щось особливе, властиве неоднорідній масі. Коли ж в цьому русі ви зустрінете Василя Рудого, підсвідомість не спрацює, не виділить цього чоловіка, маленького зросту, із швидкою ходою, як для людини його віку. А кинутись у вічі може, хіба що його зовнішня непримітність. От і протиріччя яке – примітилась непримітність. А ще очі і погляд цих очей, який не пронизує, не оцінює, а любить іще незнайому людину і дає спокій та довіру.

Сповідуючись перед людьми, перед своїм народом, перед усією Україною, Василь Михайлович Рудий розкриває свою душу.

Щоб квітла Україна у віках!
Щоб матері і діти не страждали!
Щоб тих, хто прокладав до волі шлях,
Нащадки вдячні завжди пам’ятали!

2. Знайомий незнайомець. Враження автора дослідницької роботи від знайомства із письменником

Вперше я познайомилась із творчістю Василя Рудого, дякуючи моїй подрузі. Ще коли я була у десятому класі, моя найкраща подруга Софія принесла мені книгу Василя Рудого «Жіночі таємниці або сімейні трагедії». З її слів я зрозуміла, що зміст книги досить вражаючий. І читаючи її, я в цьому цілком переконалась. Але не було меж моєму здивуванню, коли я дізналася, що книгу цю написав не якийсь там далекий, незнаний письменник, а мій сусід Василь Михайлович Рудий, людина, яку я не раз бачила, проте не уявляла, що це письменник, який написав більше десятка книг.

Історія другого знайомства була не менш цікавою. В один із літніх днів на порозі нашої оселі я побачила чоловіка, який тримав у руках квіти. Назустріч йому йшла моя усміхнена мати. Це був день її народження. Згодом мати увійшла до хати:

          ─ Дивись, доню, який подарунок я отримала, ─ і показала мені книги.
Погодьтеся, що в наш час це досить незвичний подарунок. Отримувати в дар постільну білизну чи сервіз, каструлю чи одяг стало нормою. Я певна, небагато з присутніх тут нещодавно самі дарували чи отримували в дар книжки.
─ Мамо, хто тобі подарував книги?
─ Їх автор, ─ відповіла мати.

Одна з цих книг була мені вже знайома і мала назву «Жіночі таємниці або сімейні трагедії». Отже, незнайомцем на нашому дворі виявився Василь Михайлович Рудий.

          Коли я стала працювати над дослідницькою роботою, я ще раз познайомилася з Василем Михайловичем, вже в третє.

Одного вечора Василь Михайлович Рудий зайшов до нашої оселі в справах. Розмова йшла про його нову книгу, яка готувалася до друку. Не втрачаючи нагоди, я запитала Василя Михайловича про деякі віхи біографії, бо, читаючи його книги, вже мала деяку уяву про його життя. Так, наприклад, у книжці «Протистояння» ми знаходимо такі рядки:

          «Якщо ти Водолій, то вже сама доля велить тобі подорожувати і писати вірші. Цілина, флот, лісорозробки Півночі, шахти Донбасу, далекі морські походи, мандри на велосипеді і пішки по всій Україні… Механізатор, машинобудівник, моторист на підводному човні, легководолаз, культпрацівник, вчитель, журналіст, архівіст…».

Вся подальша робота буде рясно всіяна цитатами, віршами Василя Рудого, відповідно до опрацьованої теми тому, що краще я не зможу сказати, не зможу довести , ніж це зробив у своїх творах сам автор, поет – Василь Михайлович Рудий.

3. Життєпис письменника - земляка Василя Рудого

 Біографія Василя Рудого вражаюча.
Василь Михайлович Рудий народився 24 січня 1939 року в с. Борщі Барського району Вінницької області і відразу після народження опинився під загрозою смерті. У книзі «Благовіст» читаємо : «В хаті, де ми мешкали, панував лютий холод, і я одразу ж простудився і захворів на запалення легенів, обіцяючи повторити долю мого старшого братика, який помер від цієї недуги за три роки перед цим, і його близнюка, який помер одразу ж після народження. Не кращою була доля й старшої сестрички, яка народилася напровесні жахливого 1933 року і померла через тиждень після народження, тому що від голоду в маминих грудях висохло молоко, а останню корову в селі люди з’їли ще взимку.»

… Лежала Ганнуся, прозора, як свічка воскова,
А поряд – дитятко, гарнесеньке, мов янголя,
Наталочка - доня – майбутнього роду основа,
А зараз – невинне, безпомічно-кволе маля.

Кричало дитя, не стихаючи, день вже четвертий
І жалібний крик цей у душі й серця проникав.
Та як же його врятувати од наглої смерти,
Як в маминих грудях ні краплі нема молока?

Страждання дитини відняло у родичів мову,
Та чим тут зарадиш, як горе сьогодні усім?
В селі вже два тижні, як з’їли останню корову,
І навіть собак і котів не лишилось зовсім…

Ганнусина мама – вона ж і сільська повитуха –
Ще першого дня, взявши мовчки ножа на столі,
Рішуче відтяла малесенький віхтик з кожуха,
Вмочила у воду і вклала до рота малій.

На п’ятий аж день повернувся Михась із походу
І рухом тремтким від грудей відірвала рука
Так бережно, наче якусь дорогу нагороду,
Не щось там таке, а всього лише літр молока.

Завмерла Ганнуся. Завмер чоловік в цю хвилину,
Лиш Ганна себе і дитя осінила хрестом
Й молилася ревно: “Рятуйте цю душу невинну,
Господь Милосердний із Сином Ісусом Христом!”

Можливо, ніхто не почув її в Божому домі,
Чи ревну молитву цю там зрозуміли не так,
Бо зразу по тому здригнулась дитина в судомі
Й затихла навіки, стиснувши долоньку в кулак.

До цього голодного, жахливого періоду життя Василя Рудого ми ще повернемося, коли будемо аналізувати деякі неопубліковані твори Василя Михайловича, які він люб’язно надав для ознайомлення.

Але Господь допоміг маленькому Васильку. І хоча в ранньому дитинстві він аж дванадцять разів хворів на запалення легенів, голодував і до середини 50-х років виростав у сирій холодній напівземлянці, хоч бандитська більшовицька влада відібрала у напівсироти та його матері-вдови полеглого фронтовика спочатку рядна та подушки, а затим і корову, він все ж залишився живим. Своє важке дитинство Василь Михайлович Рудий описує у вірші «На Василів день». Все, що у ньому написано, важливе і характерне для того страшного часу.

 На Василів день
Коли щемлива туга серце тисне
І обсідають клопоти мене,
Я згадую тоді своє дитинство
Голодне й босе, голе і сумне.

Напівземлянка – це моя домівка,
Маленька шибка служить їй вікном,
А у землянці – глиняна долівка,
Застелена морозом, як рядном.

На двох із матір’ю – одна куфайка,
Діряві чоботи – одні на двох,
А на лежанці – повсякденна пайка:
Гнила картопля й побурілий мох.

«Не плач, дитино, - говорила мати, -
І мокрі очі витерла тайком, -
Ось хай із фронту повернеться тато,
То буде в нас і хліб, і молоко,

Збудуєм хату світлу і хорошу,
В ній будуть стіл, і ліжко, й подушки…
І фінагенти за несплату грошей
Не стануть з люттю трощити горшки.

Чекай, дитино, повернеться тато…
І будуть в нас і одяг, і взуття,
І ми влаштуєм щонайкраще свято
Всі троє – тато, мама й ти – дитя».

Я ще не чув такого слова –«свято»,
Було воно, мов казочка якась,
Тому й чекав, коли ж вернеться тато,
Проте й донині ще не дочекавсь.

А свято завітало все ж до хати,
Коли уперше за мої роки
Прийшли ще того року посівати
«На Василя» сусідські хлопчаки.

Вони і жито сіяли, й пшеницю,
Й ячмінь, і навіть мишачий горох,
І мама щоб віддячить їм, з полиці
Дістала книжечку – одну на двох,

І, назмітавши зерна цілу горстку
Й ретельно з нього видувши сміття,
Зварила в горщику й сказала просто:
«Ну ось, і в нас Голодна є кутя».

З тих пір в світи лягли мої дороги,
Сюрпризів міх підносило життя,
Та я за всі роки не їв нічого
Смачнішого, ніж перша та кутя.

 Непросто пройшли й шкільні роки Василя Михайловича. Його батька, геройськи загиблого в німецько-фашистському концтаборі, радянська влада запідозрила у шпигунстві. І почалося цькування його родини в селі, а малого Василька ─ у школі. Найкраще про цей епізод життя дізнаємось з уривку поеми «Родина», яка видана друком у грудні 2005 року.

А звістка про те, що Михасько продав Батьківщину,
Пішла по селу, хоч ніхто і не вірив у те,
Та як тут докажеш, що він ні на краплю не винен,
Як влада місцева постійно про це лиш плете...

Не вірив ніхто, але пляма лягла на родину,
Й почали дражнити Василька в селі хлопчаки:
“Твій тато – шпигун, він запродав свою Батьківщину,
Казав фінагент, за якісь там чужі срібняки.”

А згодом у школі серйозно, без всякого жарту,
Сказала учителька, вперше зайшовши у клас:
“Я раджу вам, дітки, із ним не сідати за парту,
Бо пляма ганебна теж може упасти на вас.

Ця пляма висіла над ним аж до сьомого класу,
Цурались його піонерія і комсомол,
А потім директор сказав йому чітко і ясно:
“Будь, хлопче, здоровий, йди з школи без зайвих розмов”.

Василько тоді обійшов всі навколишні школи –
Ніде не приймали, ніде не знайшов співчуття,
Мабуть, не здобув би середню освіту ніколи,
Якби не сюрприз, що так рідко підносить життя.

Прибув у відпустку із армії дядечко Вася –
Військовий пілот, фронтовик, бойовий офіцер,
Й забрав сироту із села, отож десять він класів
Закінчував десь там, на крайчику есересер.

Після закінчення школи Василь Михайлович поступає в Чернятинський технікум, але змушений його покинути. Він знаходить роботу в районному будинку культури, бібліотеці. По комсомольській путівці в 16 років їде на цілину. Працює там 4 роки. Про цей період свого життя мріє написати книжку. Розповідає, що багато книг необ’єктивно висвітлюють події того часу. Негативно відгукується про книжку Л.І. Брежнєва «Цілина». . .

Перед армією працює на заводі. У 1962 році призивається до лав радянської армії. Пройшовши ретельний медичний огляд, потрапляє в підводний флот. Служить там 5 років. У цей період закінчує вищу партійну школу при політичному відділі, що дає йому змогу працювати після демобілізації вчителем. Викладає ботаніку, географію, цивільну оборону. Паралельно вчиться в Київському університеті імені Шевченка на факультеті журналістики, після закінчення якого працює в районних газетах заступником редактора, редактором.

До Тиврова Рудий В.М. приїздить у 1974 році і починає працювати заступником редактора районної газети «Маяк». Надалі багато різних посад займає в районній ланці, не цураючись жодної роботи. Доля дарувала Василю Михайловичу зустрічі з дуже різними людьми. Були заздрісні, підлі, гордовиті, нахабні – вони багато прикрощів завдали і в роботі, і в житті, але все ж більшість – це люди порядні, чесні, доброзичливі. Про багатьох з них Василь Михайлович написав у своїх творах у найрізноманітніших іпостасях.

Сьогодні Василь Михайлович Рудий на пенсії, але активно займається громадською, політичною, літературною, журналістською діяльністю – він є членом спілки журналістів України, головою Тиврівської районної організації Народного Руху України, головним редактором газети Вінницької крайової організації Народного Руху України «Побожжя», головою Тиврівського районного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, головою Тиврівської асоціації дослідників голодоморів в Україні, головою районного літературно-мистецького об’єднання «Гроно Надбужжя».

Його кредо: все могти і вміти; не скиглити; не пасувати перед труднощами; не втрачати голови; в будь – яких життєвих обставинах не піддаватися відчаю; пам’ятати, що в кінці тунелю, якщо не зупинятися на половині шляху, неодмінно з’явиться світло.

 Життя ─ як тигр, у смугах розмаїтих,
Як день і ніч, як літо і зима.
На зміну темряві приходить світло ─
Такий закон. І іншого нема, ─
писав В. Рудий у заголовному вірші до однієї зі своїх поетичних збірок. Ця віра у світлу смугу і підтримує його у житті.

4. Літературна діяльність В. М. Рудого
Перші літературні спроби Василь Рудий робить ще школярем. Він декламує власні вірші на шкільних вечорах, де і отримує схвальні відгуки вчителів. Під час служби у лавах радянської армії, маючи вільний час в довгих морських рейдах, Василь Рудий ґрунтовніше займається літературою. Він посилає свої вірші до газети «Флаг Родины», де їх публікують. Молодого поета помічають, запрошують виступати на творчих вечорах. Його вірші друкуються в альманасі «Черноморские зори», республіканських виданнях. Отримує запрошення і виступає зі своїми віршами по центральному телебаченню.

          Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка, працюючи в різних районних газетах, а надалі і в Тиврівській районній газеті «Маяк», його літературна діяльність розширюється і вдосконалюється.

          Ознайомившись із творчою спадщиною Василя Рудого, слід виділити основні теми, які особливо помітні: афганська тематика, політична лірика, зображення страшних картин голодомору на Тиврівщині в 1932-33 роках…

4.1. Земля Тиверська. Історичні дослідження В. Рудого

Праця Василя Рудого «Тиврівщина : від давніх часів до російської колонізації».

У своїй праці В. Рудий розказує про історію рідної землі, на якій живемо, яку любимо над усе, однак про яку знаємо дуже мало, або й зовсім не знаємо.«Людина, яка не знає про родословну свою і свого краю, про його минуле, - така людина дуже бідна душею», пише Василь Михайлович.

З розділу «Хто наші предки» дізнаємось, що наша земля називається не Тиврівська, а Тиверська, по імені слов’янських племен тиверців, які населяли наш край в давні часи, ще до Київської Русі.

Довгий час, впродовж століть, жили тиверці самостійно, окремою державою, маючи свого князя. Всередині 12 століття тиверці визнають над собою владу Київського князя і вливаються в Київську Русь. Чому саме до неї? Бо племена, які жили на території, що в той час займала Київська Русь, були рідними по крові тиверцям, мали однакову мову, культуру, звичаї. Ще задовго до об’єднання, коли на степову частину Тивері насунулась посуха і багатолюдне плем’я не змогло прогодуватись, молодь перейшла межі Тиверської землі в пошуках притулку у землях київського князя. Він не відмовив, прийняв відселенців, допоміг улаштуватись. Так плем’я тиверців фактично розширило свої володіння. «Слід думати, пише В. Рудий, що наш Тиврів й був тим місцем, де молоді тиверці вирішили влаштувати свою нову столицю…Тиверці назвали свою нову землю, нову столицю, ім’ям своєї колишньої Батьківщини – Тивер, а вже ми, їхні нащадки, вірніше, навіть не самі нащадки, а завойовники нашої землі, перекрутили це слово на Тиврів.»

          Розділ праці В. Рудого «Побожжя – край світла і води» містить цікаві, на наш погляд, історичні відомості. З нього можна довідатися, що розкопки, проведені археологами, виявили, що на території нашого району уже 4 – 5 тисяч років тому було багато поселень так званої Трипільської культури. Понад 2 000 років тому на цій території жили скіфи. Проведені розкопки виявили також поселення Черняхівської культури, яка існувала у 2 – 5 століттях нашої ери. Василь Михайлович наводить цікаві дані про Болохівську землю ,яка була заснована в середині 13 століття і яка досі не досліджена істориками. Також я дізналась, що наша річка Південний Буг, мала колись назву Бог яка походить з древньоіндійської мови і означає «місце де багато світла і води». Пізніше польські завойовники перейменували її , назвавши Бугом, що означає – звивиста річка.

          Василь Рудий зазначає, що перші історичні відомості про Тиврів можемо прочитати у книзі «Подолія» - історичному описі за 1891 рік. «В 1505 році брацлавський землянин Федько Шашкевич «бив чолом» і пред’явив відповідні документи великому князеві литовському Олександрові про те, що його дідові Герману Шашкевичу «за службу» литовським князем Вітовтом в 1392 році були «пожалувані на Поділлі маєтності – села Кліщеві, Шендирево, Тростянець, Тиврів…»Чи не тоді Тивер й було перезвано Тивровом?»

          У розділі праці «Горе народне» Василь Михайлович розповідає про татарські набіги на Поділля. Він пише: «Нашій Тиврівщині діставалось від татар не мене, ніж іншим краям. Адже неподалік від Тиврова проходив Кучманський шлях, який вів із Криму в Галиччину і на Волинь. Татарські загони відокремлювалися від головної орди, біля Тиврова переправлялися через Буг вбрід (Татарський брід) і спустошували містечко та навколишні села. Це повторювалося раз за разом.»

 МИ - ТИВЕРЦІ

Ми жили на Дністрових берегах,
Ростили хліб, в лісах чинили лови,
Покоси клали на густих лугах
Й завжди були господарями слова.

Нам на сусідів також повезло –
Мирилися завжди брати-слов’яни, -
На південь плем’я уличів жило,
Північніше – поляни і древляни.

Ми тиверці – хоробрі й незрадливі,
Володарі сохи і борони,
Природи діти – мирні й незлобливі,
Любили ми життя і дорожили ним.

Та якось, мов зажерливі грачі,
Ворожа рать розсипалась по полю,
І ми, змінивши рала на мечі,
Пішли у бій за нашу землю й волю.

То були обри – дикі і страшні,
Їх чорні орди геть закрили обрій,
Й припало у жахливій тій борні
На кожного із нас по двадцять обрів.

Ми тиверці, ми бились, як герої,
Свій край ми боронили, як могли,
І падали на землю наші вої,
Приймали смерть, а в рабство не пішли.

Коли ж зовсім здолали вороги
І почали плести на нас тенета,
Ми кинули Дністрові береги
І подались в прибузькі вільні нетрі.

Цю землю ми обрали на віки,
В квітучий край її перетворили
І на крутому березі ріки
Ми заснували волелюбний Тивер.

Ми тиверці, ми плем’я родовите,
Обжили спільно бузькі береги
І землю цю, що кров’ю й потом влита,
Для вас, своїх нащадків, зберегли.

 К У П А В А

В краю, де верби гнуться величаво,
На крутозгині бузького плеча,
Зростала русокосая Купава –
Прекраснодушне тиверське дівча.

У неї личко – чисте бузьке плесо,
Брів серпенята наче жито жнуть,
В очах – смішинки, мов краплинки з весел,
Що човен вверх по течії женуть.

Купаво, ох, Купаво моя мила,
В тобі злилась краса дібров й лугів,
Я почуттів своїх здолать не в силах
До тебе, Мавко, з бузьких берегів,
Чарівна Мавко з бузьких берегів.

Скажи – і річку випрямлю для тебе,
Всі квіти світу зсиплю на поріг,
До тебе прихилю блакитне небо
І Шлях Чумацький простелю до ніг.

Купаво, зглянься, я без тебе гину,
Рятунку серцю не знайду ніде…
Вона ж розпрямить шию лебедину
І гордо лиш плечима поведе.

Купаво, ох, Купаво моя мила,
Невже ти князя ждеш із-за морів?
Скількох ти славних хлопців полонила,
Вродлива Мавко з бузьких берегів,
Чарівна Мавко з бузьких берегів!

Та якось по весні з чужого краю,
Мов чорна ненаситна саранча,
На землю рідну налетіла зграя
Жорстоких кровожерних яничар.

Одних хапали, в ланцюги кували,
Других вбивали, різали, сікли…
Схопили й безневинную Купаву
Й на аркані в неволю потягли.

Купаво, ох, Купаво моя славна,
Забудь про землю тиверських богів,
Новою одаліскою султана
Ти станеш, Мавко з бузьких берегів,
Нещасна Мавко з бузьких берегів.

ЇЇ від подруг повели окремо,
Закрили личко від споглядин дня –
Окраса ж бо султанського гарему
Всім іншим полонянкам не рівня!

І ось вже хижа зграя йде до броду
На Крутозламі вільної ріки,
І бранців заганяють в бузьку воду,
Щоб з нею розлучити на віки.

Купаво, ох, Купаво – біла квітко,
В цю мить ти мов прокинулась від сну,
Рвонулась гордо горлицею з клітки
І кинулася в синю глибину,
Немов русалка, в синю глибину.

Тугий аркан рвонув дівочі груди,
Та не встояв турецький поводир,
І бачили усі невільні люди,
Як він і сам пішов в глибокий вир.

Шумлять літа, вирують бузькі води,
Від яничар давно простиг і слід,
І лиш в легендах нашого народу
Навіки залишивсь Турецький брід.

Це тут Купава миє русі коси,
Спліта вінки з краси дібров й лугів,
Збирає у долоні срібні роси
Чарівна Мавка з бузьких берегів,
Русалка славна з бузьких берегів.

 ТУРЕЦЬКИЙ БРІД

Турецький брід, Турецький брід,
Ти стільки бачив за століття,
Ти розпочав свій родовід
З того страшного лихоліття,
Коли турецька саранча
На край наш впала, наче хмара,
І люди гнулись від бича
Страшного звіра-яничара.

Не раз кривавий ятаган
Стинав людей, немов колосся,
І туго сплетений аркан
Нам теж пізнати довелося,
Нас гнали у полон притьмом
І сортували всіх окремо:
Цих – у орду, а тих – в ярмо,
Цих – на галери, тих – в гареми.

Та якось там, де крутозгин
Зробила Бугова водиця,
Звитяжці стали, як один,
Й зустріли турків, як годиться.
Козацька зброя ворогів
Косила справно й безупину,
Аж вийшла річка з берегів
І затопила всю долину.

З ворожих тіл зробивши гать,
Загін козацький став на чати,
І з того дня турецька рать
Сюди боялась носа пхати.
А новий ворог не баривсь,
Мов тарганяччя із підпілля,
Полізли скопом й розбрелись
Пани й підпанки по Поділлю.

Та сильним був народний гнів,
Піднялись всі на чесну справу
Й так колошматили панів,
Що чутно було у Варшаву.
Давала шляхта драпака,
Тікала в Річ свою з відчаю
Від Гонти і Залізняка,
Від Наливайка і Нечая.

Турецький брід, Турецький брід –
Ти свідком був ганьби й відваги,
Хмільної радості і бід,
І боягузтва і звитяги.
Ти бачив, як на зміну злу,
Зневаживши тюремні грати,
Несли сміливці крізь імлу
Світанок волі, братства й правди.

Вони ішли на царську рать,
Щоби імперії на зміну
Для нас, нащадків, збудувать
Щасливу вільну Україну.
Ти знав убивць, злодюг, приблуд –
Денікінців, білополяків…
Які сюди з усіх усюд
Збігалися, немов собаки.

Чинили звірства і розбій,
Зоря тьмяніла світанкова,
Та вже летів в останній бій
Червоний корпус Примакова.
Смертельним смерчем відгули
Шалені шабельні атаки,
Геть за кордони відмели
Вояків підлої Антанти,

А з ними й праведників всіх –
Синів нещасного народу,
Хто мріяв про дитячий сміх,
Про щастя людське і свободу.
І знов кривавії жнива
Стинали шию батьку й сину,
Бо вже імперія нова
Поглинула мою Вкраїну.

Кого винити в смузі бід,
Що випали на нашу долю?..
Ти бачив все, Турецький брід, -
Як селянин стогнав від болю,
Як грабували кожен дім
Домашні сталінські бандити,
Готові тих, хто жив у нім,
Убить, чи в річці утопити,

Як всіх, мов татарва колись,
Зганяли у колгоспне гето,
А хто не йшов і не коривсь –
В сибірські погнали замети.
Страшний виконуючи план,
Бандитська компартійна свора
Не сотні – тисячі селян
Замучила голодомором,

В народі ж сіяла обман,
Брехливі розкидала гасла…
Та крізь задушливий туман
Зоря зоріла непогасна.
Ми свято вірили в добро,
Кріпили працею Вітчизну…
А вже вставала за горбом
Кривава свастика фашизму.

На зміну сталінським катам –
Гнобителям мойого краю
Прилізла в села і міста
Жорстока гітлерівська зграя.
І бачив знов Турецький брід
Священну землю в чорних ранах,
Чужих чобіт кривавий слід
І полонянок у кайданах.

Терпіла довго тяжкий гніт
Земля, уярмлена в оковах,
Та розметав січневий сніг
Прорив танкістів Катукова.
А вслід за тим в розлив весни,
Прорвавши свастики тенета
Вітчизни зоряні сини
Принесли волю на багнетах.

Та знову сталінські кати,
Що в теплих схронах жирували,
Жадану волю за дроти,
В улаги, в карцери загнали.
Солдатських вдів та їх синів
В ярмо запрягли, як худобу,
На тих, хто волю боронив,
Виміщували люту злобу.

Знов лилась кров сестер й братів,
І знов вгодовані вампіри
Під знаменем чужих вождів
Погнали наш народ до прірви.
Та, незважаючи на те,
В пітьмі зоріли іскри волі,
Які тиранам всіх мастей
В народі не згасить ніколи.

Турецький брід, Турецький брід,
Вже посивіли ветерани,
Солоний піт нелегких літ
Зарубцював криваві рани,
Та скільки б не спливло води,
Той біль одвічний не зітреться,
Що вкарбувався назавжди
У нашій пам’яті і серці.

4.2. Політична лірика

Друга частина книги «Протистояння» має назву «З «Політичного блокнота». До неї увійшло 15 віршів .
Мені, 17-річній дівчині, людині зовсім іншого покоління, не завжди все зрозуміло в цих поезіях. Багато в них мною незнане, тяжке для розуміння, але один із віршів написаний мовби вчора, а не 10 років, тому близький нашому сьогоденню.

Уривок з віршу «Куди ми йдемо?»

 Куди ми йдемо?
Куди ми прямуємо, брате?
Куди спішимо? У яке осяйне майбуття?
А в селах вкраїнських
Назавжди покинуті хати
Мертвіють самотньо,
Мов згублене кимось життя.
Тривога і сум,
і нудьга заполонили села,
І скрізь бур’яни,
і зачахли вишневі садки.
І смуток вселився
у завше веселі оселі,
Де тихо віка
доживають сумні старики.

Припав мені до душі і вірш Василя Рудого «Байдужі». Епіграфом до нього узято слова Бруно Яневського:

«Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть тебе вбити.
Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть зрадити.
Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, та це з їх мовчазної згоди існують злочини і вбивства.»

Текли струмки, і шли роки,
Гули вітри, буяли квіти…
Байдужі старились батьки,
Байдужі підростали діти.

І, дивлячись на білий світ,
Телячо-сонними очима,
На все, що діялось, в одвіт
Стинали байдуже плечима.

Афган? Загинув чийсь там син?
Лиш би мене не зачепило.
Завезли б краще в магазин
Побільше порошка і мила.

Національність? По мені,
Зовіть хоч турком, хоч китайцем,
Були б доступні по ціні
Горілка, м'ясо, масло, яйця.

Політичні вірші Василя Рудого сприймаються не однозначно. Сам в минулому комуніст, Василь Михайлович розкриває досі «незрячим» очі на комуністичне вчення.

 До моїх рук потрапила ще одна з політичних книг Василя Рудого «Ми-комуністи Лєнінського гарту».

 Ця поема-памфлет побачила світ у Вінницькому видавництві в 1999 році. Присвячується вона «черговій річниці від дня народження і смерті вождя світового пролетаріату В. І. Ульянова- Леніна».А «презентується тим 10 мільйонам дорослих українців, які на президентських виборах 1999 року 31 жовтня проголосували за вождя більшовиків Петра Симоненка». У ній Василь Михайлович аналізує та критикує комуністичну ідеологію.

          Слід звернути увагу на вірш «Акиш з дороги!», де Василь Михайлович в епіграфі без боязні наводить рядки з листа ветерана комуністичного будівництва С. К. Чайки до редакції, які гостро критикують самого поета:

          «Ми робили революцію, під керівництвом партії Леніна – Сталіна будували комунізм , ми захищали Радянський Союз, а ви друкуєте брехні таких подлєців , як Рудий, який продався демократам і бачить сон рябої кобили і видумує різні голодомори і репресії і носиться з незалежністю України, як дурень з торбою…»

Віршована відповідь була надзвичайно влучною і патріотичною:

Я б промовчав, коб постріл навмання,
Та не мені тут цілять в спину,
Паскудні чайки, наче вороння,
Обгаджують мою таки Вкраїну.

…Вам не побачить неба в світлі дня,
Вам не почуть, як хвилі камінь рушать.
Акиш з дороги, кляте вороння!
Нехай вмирають ваші рабські душі!

4.3. Забуттю не підлягає: зображення страшних картин голодомору на Тиврівщині в 1932-33 роках

          Стражденна наша Україна. Століттями була вона наймичкою у великодержавних сусідів. І не мала ні права, ні волі, ні долі. Та й цього гнобителям було замало. У своїх людиноненависницьких планах остаточно упокорити українців більшовики вирішили винищити її дощенту, або хоч вивезти до Сибіру. Мордували, морили голодом, стріляли… Комуністичний терор ─ найкривавіша сторінка української історії.

          У творах Василя Рудого про голодомори 1932-33 років та 1947 року дізнаємося про страшні факти. 26 листопада, у день пам’яті жертвам голодоморів, по національному телебаченню транслювали документальні фільми, присвячені тим рокам, спогади очевидців. Від цих спогадів йшов мороз по шкірі: багато численні факти людоїдства у селах, смерть більше
10 мільйонів українців і в тому числі малих дітей.

          Уже багато країн Європи і світу визнали голодомор в Україні геноцидом. Українців хотіли знищити, як націю. І сам Василь Михайлович пережив страшні часи, не втративши здорового глузду, зберігши у своєму серці добро і любов не тільки до своїх рідних, які залишились живими, але й до зовсім сторонніх людей, не втратив віру в справедливість і краще життя.

Особливо страшною була доля українських істориків, вони страждали за свої знання. Знищуючи істориків, у людей намагалися відібрати саму пам'ять, правду про свій народ та його минуле.

          Треба знати правду про більшовицьку окупацію України, про голодомори та репресії, про «розстріляне відродження», коли у період з кінця 1920-х і до середини 30-х років з 259 українських письменників зникло 223 (17 було розстріляно, 8- покінчили життя самогубством, 16- пропали безвісти, 175- загинули в таборах, 7- померли), коли з 85 вчених-мовознавців ліквідували 62 чоловіки.

          Пам’ятаймо, що у 30-ті роки минулого століття було знищено майже 80% української інтелігенції.

          Ми все пам’ятаємо…Але ми все ж таки, всупереч страшному геноциду і всіляким провокаціям, вижили й зберегли в серцях любов до своєї єдиної Батьківщини!

 У західноєвропейській літературі перші праці про голод в Україні 1932-1933 р. з’явилися ще в середині 30-х. Коли дослідники говорять про цей голодомор, то мають на увазі період з квітня 1932-го по листопад 1933-го. Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно за 500 днів, в Україні загинула третина нації. Пік голодомору випав на весну 1933 р.: тоді щохвилини вмирало 17 людей, щогодини ─1000, а щодня – майже 25000. Черчілль на початку 50-х р. одним із перших назвав у англійських виданнях цифру жертв голодомору – 11 мільйонів. Апогеєм розвитку західноєвропейської літератури з питань голодомору став 1983 рік, коли світова громадськість відгукнулась на 50-річчя жахливої трагедії українського народу. Тоді ж
В. Марченко та О.Воропай у французькомовній книзі про голод в Україні вперше застосували визначення «голод-геноцид», ототожнивши ці два фактори. В Україні стало можливо говорити про лихоліття голодоморів лише після грудня 1987 року.

 Сьогодні тема голодомору-геноциду-національної катастрофи українського народу має велику історіографію, яка, скажімо, лише щодо найстрашнішого з усіх трьох ─ голодомору 1932-1933 р.─ нараховує близько 8 000 назв видань.

 Дехто стверджує, що тема голодомору загалом досліджена, і настає час лише її поглибленого вивчення. Проте перед суспільством знов і знов постають запитання: чи все ми знаємо?

За свою незалежність Україна заплатила десятками мільйонів життів. Та наслідки колоніального минулого вже багато років не дають їй можливості піднятися з колін. Правда української історії – це приспана лихоліттями пам'ять народу. Відновивши її, ми постанемо як нація. Відновлення пам’яті є процесом важким і болючим.

 Наші бабусі і дідусі пам’ятають роки комуністичного правління. Вони передають пам'ять про це своїм онукам та правнукам.

 Афоризм « Хто не знає минулого, той не матиме майбутнього» маємо не тільки пам’ятати, а й робити усе, щоб історія рідного краю, сторінки звитяг та лихоліть були достеменно досліджені й оприлюднені. Сьогодні, на жаль, мусимо констатувати прикрий факт наявності білих плям історії ─ особливо періоду 20-го століття.

 В Україні плідно працює всеукраїнське громадське товариство «Меморіал» імені Василя Стуса. У Тиврові його очолює Василь Михайлович Рудий. Василь Михайлович сподівається, що науковці, історики, краєзнавці, вчителі долучаться до співпраці з товариством «Меморіал», щоб припалі пилом архівні матеріали та свідчення очевидців стали набуттям історії.

           У 1993 році виходить з друку книга Василя Рудого «Розп’ята Тиврівщина».

 Нещасна Тиврівська земля -
Тебе, перлино України,
Перетворили на руїни
Підручні ката із кремля.

          «До недавнього часу – пише Василь Михайлович, ─ ми знали лише про одну жахливу трагедію нашого незатишного двадцятого століття – Велику Вітчизняну війну.

 Але ще страшнішою, якщо не за масштабами, то за підлістю та жорстокістю її організаторів і виконавців, була інша трагедія, офіційні відомості про яку протягом десятиліть вперто і надійно приховувалися. Йдеться про голод 1932-1933 років, кількості жертв якого ніхто так і не зміг і, очевидно, ніколи не зможе підрахувати…

 Збираючи матеріали для цієї книжки, автор ставив собі за мету на основі офіційних документів з партійних архівів та свідчень очевидців того страшного лихоліття показати на прикладі кількох лише сіл Тиврівського району на Вінниччині, як безжалісно та послідовно готувався і здійснювався диявольський замисел сталінської диктатури і до яких жахливих кінцевих результатів цей анти людський злочин привів.

Тут немає жодного вигаданого слова чи факту: кожна розповідь – це крик душі і біль серця, яких не змогли заглушити десятиліття, це гіркі сльози, яких до скону не зможуть втамувати ніякі радощі буття.

 Пам'ять про горе людське вічна, без строку давності, і найжорстокішими наказами, погрозами чи замовчуваннями її не придушити і не приховати.»

На книгу Василя Рудого «Розп’ята Тиврівщина» посилається Голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні, президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію, депутат Верховної Ради України, політв’язень Левко Лук’яненко у своїй книзі «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні».

ГОЛОДОМОР ─ це не просто фрагменти пережитого

У груді 2005 року вийшла з друку книга В. Рудого «Тричі розп’ята Тиврівщина». У передмові до другого видання автор пише:

«Після виходу в світ книжки «Розп'ята Тиврівщина» минуло тринадцять років. За цей час вона стала бібліографічною рідкістю. І не тільки тому, що була видана невеликим накладом, а насамперед в зв'язку з масовим попитом читачів, який рік од року зростає. Все ширші кола населення зацікавлюються вітчизняною історією, в яку за роки комуністичного терору було вписано чимало чорних сторінок і в якій, разом з тим, залишилося досить багато білих плям, адже такі неординарні явища як повстанська боротьба, голодомори, репресії компартійними істориками просто замовчувалися. Тому книжка, яка в певній мірі проливає світло на одне з найстрахітливіших явищ пореволюційного періоду - голодомор 1932-1933 років на терені Тиврівського району - стала настільною для вчителів, учнів, студентів, краєзнавців. Більше того, на Всеукраїнському конкурсі праць з цієї тематики вона зайняла одне з призових місць і була включена в збірник "Голод в підрадянській Україні", виданий Асоціацією дослідників голодоморів в Україні до 70-ї річниці цього вселенського лиха.

На жаль, книжка вийшла не тільки невеликим накладом, а й через нестачу коштів її довелося скоротити майже вдвічі, викинувши цінні документні матеріали, а ті, що залишилися, значно повтинати.

 Як говорилося вище, попит на книжку зростає, а так як її нині вже важко відшукати, до мене, як до автора, постійно звертаються освітяни, учні, студентська молодь з проханням позичити її для тимчасового користування з власних запасів, які в мене, як не прикро, вже давно розтанули. Саме тому виникла необхідність перевидати книжку, доповнивши її матеріалами, які в першому виданні були викинуті, та деякими новими, які тоді не було змоги відшукати, так як архіви навіть після того, як Україна стала на шлях незалежності, деякий час все ще залишалися закритими для дослідників.

За останніх тринадцять років усе змінилося. В тому числі й ставлення державного керівництва до цієї теми. Вийшов Указ Президента України про щорічне вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років, цю страшну і колись недоступну сторінку більшовицького терору почали вивчати в школі, і якщо в 1993 році з великими труднощами вдалося відшукати видавця, який не побоявся випустити в світ цю книжку (Барська районна друкарня), то нині свої послуги пропонують десятки найпрестижніших видавництв. І навіть певні кошти знайшлися завдяки благодійництву керівництва Тиврівської райдержадміністрації, яке розпорядилося виділити їх з районного бюджету.

Книга, яку ви тримаєте в руках, - не просто повторення пройденого в дещо ширшому аспекті, а зовсім нове самостійне видання, бо автор, скориставшись нагодою і йдучи назустріч читацьким інтересам, не тільки доповнив, а й розширив тему, висвітливши й два інших голодомори, які також були організовані комуністичною клікою в нашому краї. Йдеться про голодні 1921-1925-і 1946-1947-і роки, які, хоч і в значно меншій мірі, ніж голодомор початку тридцятих років, але все ж принесли неймовірні страждання українському народові і, зокрема, нашим землякам. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, то, фактично, всі роки комуністичного правління, хіба що за винятком останнього десятиріччя, були в тій чи іншій мірі голодними, що недвозначно підтверджують навіть партійні документи - горезвісна Продовольча програма, прийнята у 80-х роках того ж таки 20 століття, рішення компартійного радянського уряду про закупівлю зерна за рубежем, довжелезні черги за хлібом біля магазинів, продаж з одні руки тільки двох буханок тощо. Але ще чіткіше з цього приводу висловилася в розмові 86-річна Ганна Сідак, колишня колгоспниця з Василівки, яка сказала: "За все своє життя я тільки при румунах наїлася вдосталь хліба", маючи на увазі роки румунської окупації частини нашого району. Про те саме, хоч і іншими словами, сказала В.Т.Півторак з Красного: "Все життя, відколи колгоспи почалися, був голод, просто в інші роки люди не вмирали так, як в тридцять третьому, тільки гинули помаленько". Про те, що і в 50-х, і в 60-х і навіть в пізніші роки селяни в переважній більшості, особливо вдови і напівсироти, які втратили на війні батьків, жили впроголодь, не маючи в своєму раціоні найзвичайнісіньких калорійних продуктів (білий хліб, масло, соняшникова олія, м'ясо тощо), не кажучи вже про екзотичні на той час і небачені в нас лимони, апельсини, банани та ін. можу підтвердити і я, автор книжки. Але це тема інша, бо книга розповідає лише про найбільші спалахи голодних лихоліть, яких в нашій вітчизняній історії за роки московсько-більшовицької окупації було три; один з них, найстрахітливіший, штучно організований владою голодомор 1932-1933 років, був геноцидом проти українського народу. Саме геноцидом - і це визнає й міжнародна спільнота, за винятком Росії, що оголосила себе спадкоємницею колишньої комуністичної імперії, яка й організувала масове вигублення нашого народу. Й ще на одну обставину хочу звернути увагу читача. Історія жала чимало голодних лихоліть, зокрема, і на терені нашої країни, але правителі завжди шукали виходу з кризи, щоб врятувати народ, допомогти йому пережити горе-біду. Ще в 503 році посуха і неврожай окупували землю наших предків - тиверців, але мудрі старійшини племені використали хлібні запаси. Виручив довгостроковий "державний" резерв і в наступному році, коли знову через посуху трапився неврожай. А коли посуха прийшла і на третій рік, та ще й Малої Азії налетіла саранча, яка пожерла не тільки злаки, а й всю траву і листя на деревах, старійшини прийняли мудре рішення: щоб не піддавати загрозі голоду весь народ і його найціннішу відтворювальну силу, - відправити повнолітню молодь на ошуки більш благодатних земель. Навіть в царській Росії, де агротехніка була в жалюгідному стані і на одну десятину затрачалося всього 6 копійок (в Норвегії і Угорщині - по 2 карбованці), в результаті чого з десятини вдавалося зібрати по 30-36 пудів збіжжя, що аж ніяк не могли прогодувати населення, в голодні роки уряд шукав виходу, аби зберегти виробничу силу. Звичайно, ці потуги були до смішного наївними. Так, в 1822 році в усі губернії була розіслана брошура з описом винайденого аптекарем Бранденбургом "засобу пекти хліб з домішкою ісландського моху" — такий хліб рекомендувався "як допоміжний засіб для прогодування народу у випадку неврожаїв". В 1840 році був рекомендований засіб якогось Ріхтера з Полтавської губернії, який зробив "відкриття", що "вижаті на цукровому заводі буряки і висушені, смаком і виглядом найближче підходять до житнього борошна, а спечений з них хліб може бути вживаний з величезною користю". Ще раз повторю: наївні спроби врятувати людей від голоду, але ж тодішній уряд все-таки повертався обличчям до людських бід. Чого не скажеш про московсько-комуністичний уряд, який, навпаки, відбирав у людей останнє, відбирав свідомо, нахабно, жорстоко, добре усвідомлюючи, що це призведе до мільйонних жертв. Але це й було головною метою більшовицького уряду - вигубити якомога більше народу, особливо українського. І цієї мети було досягнуто війнами, репресіями і, в основному, - трьома голодоморами. Тож саме про них книга, яку ви тримаєте в руках.

А ще хочу сказати, що ця книга особлива, бо творилася вона колективною працею багатьох людей - як тих, хто сьогодні працює на розбудові незалежної України, так і тих, хто передчасно пішов од нас в інший світ. Особливу вдячність висловлюю сім'ї Ковалів - вчителям Гніванської ЗОШ № 2 Олександру Івановичу і Тетяні Володимирівні та їхній доньці студентці Ніні, які провели анкетування очевидців голодомору, що мешкають в місті і ближніх селах.

А до читачів маю прохання: не шукайте граматичних помилок в мові свідків-очевидців того всенародного горя. їм, схвильованим, стривоженим, зболеним, вистраждалим було не до літературної мови, а я, автор, свідомо не став виправляти окремі слова і фрази, залишив їх такими, які вирвалися із страдницьких душ цих знедолених людей.»

«Перед живими і мертвими, перед всім світом маємо сказати -
Голодомор був геноцидом українського народу»
( З промови Президента України Віктора Ющенка на Михайлівському
майдані столиці 26 листопада 2005 року під час вшанування жертв
голодомору)

26 листопада, кілька років поспіль, в Україні приспускаються від чорного болю жалобних стрічок Державні прапори. Запізнілими дзвонами шукають мільйони українських душ, щоб вписати їх в історію пам’яті…

 У ранішніх поминальних панахидах у всіх християнських церквах і соборах, монастирях і капличках об’єдналися люди у спільній молитві заради майбутнього, щоб ця щира молитва захистила нас від болю минулого.

 І опустяться душі наших дідусів і бабусь на поминальні хліби, бо селянська душа тільки на ньому, святому, знаходить свій спокій.

 Після панахиди брали люди в руки глиняні горщики, наповнені зерном і обвиті калиною, засвічували в них свічки і йшли хресною ходою на вулиці й площі. Під народні плачі ставили горщики із свічками біля хрестів, пам’ятних знаків чи просто неба перед очима Господа. І позбувалися страху ті люди, кого чудом не скосив голодомор 33-го і відкривалися уста очевидців

 Коли ніч гасила день, я засвітила свічку у своєму вікні. Цілий вечір вона горіла, зігріваючи зорі і небо й душі тих, кого в 33-му не відспівували, не оплакували, не поминали…

4.4. «Афганістан болить в душі моїй»

Про цю війну ще й досі не все відомо. Про неї не охоче говорять як чиновники, так і очевидці. Ніхто з пересічних людей не дасть конкретної відповіді на запитання: «Що забули там наші хлопці?»Як могло трапитися так, що чужа війна непроханою гостею увійшла в наші оселі? Лише одне слово ─ Афганістан. Воно вмить стирає усмішку з обличчя, а очі наповнює смутком. Про цю війну знімаються фільми, пишуться книги, співаються пісні. У своїй творчості не обминув цю тему і Василь Рудий.

 У 1996 році у видавництві «Кобза» вийшла в світ його книга «Протистояння». Її перший розділ має назву «З Афганського альбома». До нього увійшли 11 віршів, 10 з яких поіменно присвячено нашим землякам -тиврівчанам, які загинули в Афганістані.

          У першому вірші звучить риторичне запитання «Чому?», на яке й до цього часу немає відповіді.

          Ну що, хлоп’ята, ви там забули,
Переборовши у собі страх,
У Кандагарі, чи у Кабулі,
Чи у проклятих отих горах?
…
В борні з фашизмом за рідну землю
Батьки на муки смертельні йшли,
А ваші муки були даремні…
Ну що, хлоп’ята, ви там знайшли?

          Народжений перед Великою Вітчизняною Війною, зробивший перші життєві кроки у страшні воєнні роки, пронісши пам'ять про цей жах через усе своє життя, Василь Рудий у своєму вірші «Політика брехні» ставить питання: «Кому потрібна ця війна?»

Кому? Невже афганському народу?
Та ні ж бо! Жменьці лиш авантюристів...

Один з віршів так і називається «Навіщо?».
Ми тут не за тим, щоби нашу країну
Грудьми захистити від горе-біди.
Навіщо ж на смерть свого рідного сина
Ти, ненько - Вкраїно послала сюди?

В іншому вірші теж саме питання «навіщо?» звучить так:    
Хто нам відповість на численні «навіщо?»
Щоб кров наша стала вам спомином віщим,
Щоб з неї в афганській безплідній пустелі
Росли, пломеніючи, маки веселі!

Більшість хлопців, які воювали в Афгані, були на рік чи два старші від наших сучасників. Вони йшли до лав радянської армії, щоб навчитися захищати Батьківщину. А чому навчились?
З віршу Василя Рудого «А дома нас чекали»:
Нас виховали справжніми мужчинами,
Навчили чітко карбувати крок
Й майстерності високої навчили нас -
Водити танк і зводити курок.
Навчили ненавидіти і мститися,
Брать полонених, підривать мости…
А як самим від смерті захиститися, ─
Забули нам чомусь розповісти.

Вірш «Я шлю свій уклін дорогій Україні» Василь Михайлович Рудий присвятив Телячуку Василю Валер’яновичу, уродженцю с. Витава.
Я шлю свій уклін дорогій Україні,
Де небо над Бугом з прозорої сині,
Де наше багатство – хлоп’ячеє братство,
Де наша любов, не розквітши, погасла.
Мій низький уклін землякам – гніванчанам,
Де зріс і змужнів, може надто зарано,
Й тому ось лежу у чужинському краї
За кого й за що? ─ Я, повірте не знаю.
Мій низький уклін тобі, люба матусю,
Прости, що листа написать не зберуся!
Не плачте ви з батьком, а я через літо
Повернусь додому рясним первоцвітом,
Сумним журавлем в голубім піднебессі,
Чи лебедем білим на чистому плесі.
Якщо ж я затримаюсь в дальній дорозі,
Не треба чекати в журбі і тривозі…
Надійтесь і вірте, татусю й матусю:
Я піснею в хату до вас повернуся!

Із закликом до сучасників звучать останні рядки вірша: «Щоб більше не було Афганів».

Тож тут залишаюся я на роки,
В холодному цьому тумані,
А ви постарайтесь, мої земляки,
Щоб більше не було Афганів!

4.5. Письменницька діяльність В. Рудого у літературному збірнику «Стожари»

           Широкому загалу, на жаль, літературно – мистецька збірка «Стожари» маловідома. Виходить ця книга тиражем всього 200 примірників. До неї входять твори різних за віком, професіями та досвідом літераторів та митців подільського краю. У цій збірці знаходять своє місце і вірші В.Рудого. Василь Михайлович є членом редакційної колегії «Стожари».

 Фаїна Приймачик, член редколегії «Стожари», пише, що «спалахи «Стожар» об’єднують подолян, які мають високу повагу до художнього слова…Під спільною обкладинкою ініціатори видання зібрали поетів як іменитих, так і нову поросль.

 Більшість поезій – у традиціях великої української літератури, що зневажає хитросплетіння слів, штукарство. Справжнє поетичне слово на сторінках «Стожар», як оберіг, утворює цілющий дивосвіт, несе загальнолюдські цінності, відчуття духовного єднання. Автографи серця подолян можуть слугувати посібником для вивчення культурного краєвиду Поділля. Поезія стожарівців спроможна рятувати нас від абсурдності світу, бути другим небом, третім диханням і для творців, і для читачів.»

          Письменник, член редколегії, Василь Рудий у своєму вірші пише:
Засяяли новими віршами «Стожари».
Вже й перший випуск викликав довір’я –
Приємно це, а відтепер до пари –
Нові зірки поповнили сузір’я.
Тепер воно засяяло яскраво,
Розливши світло на усе Поділля,
І, може статись, з часом цю заграву,
Помітить українське все довкілля,
Але про це не будемо гадати,
Щоб ненавмисне та й не наврочити,
Хоч справжні непідроблені таланти,
Коли вже народились, будуть жити.
Бо головне – це хист свій проявити
І щоб його помітили завчасно.
А тут така можливість! Навіть діти
Засипали наш стіл віршами рясно.
І, як ви, певно, бачите сьогодні,
«Стожари» яскравіше зажевріли,
Бо молодих думки, нехай не зовсім зрілі, -
Це свіжий струмінь крові в нашім ділі.
Невдячна справа – цитувать поетів:
Когось пропущу, а когось забуду.
Сьогодні всі вони – у творчім злеті.
Отож, читайте й милуйтеся, люди.
Когось собі дозвольте полюбити,
Одного – більше, іншого – не дуже…
Лиш знайте, що поети – наче квіти
І гинуть, наштовхнувшись на байдужих.

До розділу «Шкільний меридіан» епіграфом взяті такі слова Василя Рудого:

          Ой молодість, на враження багата,
На мрії, на ідеї, почуття…
Для тебе кожен день – мов світле свято.
Хай так і буде на усе життя.

           У «Стожарах» друкувалися вірші В Рудого «Це було», «Бувальщина», «А народ мовчить», «Лист до Батька Тараса», «Героям Крут та їхнім нащадкам», «Доземний вам уклін» та інші.

          Тут вперше друкувався уривок з поеми В. Рудого «Родина» .

4.6. Материнська тема у творчості письменника – земляка

«Хіба ви не задивлялися тихими вечорами на осінні вимиті зорі, які нагадують яблука в маминому саду, куди все життя кличе заповітна стежка і де чекає (чи чекала), виглядаючи з далеких доріг, найдорожча вашому серцю людина – рідна матуся із посрібленим літами волоссям?». Ці слова вражають, читаючи одну з книг Василя Рудого. Шанобливе ставлення до матері він несе через усе своє життя.

На превеликий жаль у 2005 році покинула світ мати Василя Михайловича Ганна Ісаківна Руда.

Простіть мені, мамо!
Я у вічних боргах перед Вами, матусю,
І не втомлюсь ніколи від цього страждать.
Та ідуть невмолимі роки, і боюся,
Що боргів тих ніколи не встигну віддать.

Ви простіть мені, мамо,
Що так усе склалось,─
Я на ниві життя був незграбним женцем
І тому забезпечить не зміг Вашу старість,
Хоч з дитинства, повірте, лиш мріяв про це.

Ви простіть, що скупим був на ніжність і ласку,
Хоч вони у душі нуртували завжди,
На свої ж почуття я натягував маску
Щоб за нею сховати тривоги сліди

Ви пробачте мені, що поганим був сином,
Що блукав по світах так багато часу…
Я до схилу життя не загладжу провину
І її, наче хрест, на Голгофу несу.

4.7. Найновіша збірка В.М. Рудого ─ «Родина»

За декілька днів до початку нового 2006 року вийшли з друку дві нові книги В. М. Рудого «Тричі розп’ята Тиврівщина» і «Родина».

Перші екземпляри цих книг з авторським підписом Василь Михайлович подарував родині Сувертків і сказав: «Цей рік я прожив не задарма».

Дана книга ─ це перша частина поеми «Родина», це біографія роду автора від його пращурів до початку 50-х років. «Ця книга – правдива розповідь про трагічну долю конкретної селянської родини в роки більшовицької кривавої тиранії. Родин, які пройшли через подібне пекло і згоріли в ньому, були тисячі, сотні тисяч – і кожна з них була чи могла бути Вашою, шановний читачу», ─ так пише автор в передмові до поеми.

 Перед виходом «Родини» в світ, Василь Михайлович цікавився думкою моїх батьків, щодо обкладинки майбутньої книги, і батько зауважив, що обкладинка дуже чорна і викликає смуток, та Василь Михайлович відповів, що в ті часи не було ніякого просвітління, все життя його було чорним та й виходить книга в рубриці – «Чорні сторінки нашої історії».

Поема «Родина» присвячена «світлій пам’яті батька Михайла, якого в розквіті літ замучили голодом у німецько – фашистському концтаборі, та матері Ганни, яку все життя катували каторжною працею і голодом в советсько - колгоспному концтаборі», а видана книга за сприяння члена комісії Євросоюзу (Бельгія, Брюссель) пані Терези Собеської, за що автор їй щиро вдячний. Моральну і матеріальну підтримку автору при виданні книги надали Вінницька обласна і Тиврівська районна організації Народного Руху України, товариство «Меморіал», Асоціація дослідників голодоморів в Україні.

Вовки або пси в одній зграї – це друзі.
Обійми й цілунки від ранку до ранку.
Та трапиться здобич у полі чи в лузі,
І вчепляться кожному кожен в горлянку.

Так Сталін і Гітлер, у дружбі клянучись,
Проводили спільні паради й гостини,
Та сталось зненацька оте неминуче,
Як було з вовками й собаками тими.

Жита половіли, рум’янілись вишні,
Зітхали закохані в тиші альтанок,
Коли перегризлися друзі колишні,
Забризкавши кров’ю червневий світанок.

4.8. З неопублікованих творів В.М. Рудого

Працюючи над творчістю Василя Рудого, ми зустрічаємося з низкою неопублікованих віршів, присвячених нашим видатним землякам. Серед них вірш-посвята Леоніду Панкоші, Володимиру Очеретному та Галині Казанець.

Художник Леонід Панкоша

Летять віки над Брацлавом і Тивровом,
Підрівнюють зубці на Кам’янецьких вежах,
І, мов стрижі перед далеким вирієм,
Миттєвості спливають у безмежжя.

Ми проводжаєм їх із щемом й жалістю,
Немов хороним під могильні плити,
Бо навіть і безсмертний вигук Фауста
Прекрасну мить не в силах зупинити.

Та ось прийшов митець із серцем щирим
(І час завмер слухняно біля нього),
З миттєвостей зіткав прекрасний килим
Для всіх, а не для себе лиш одного.

Він непідвладний ні гниттю, ні тлінню,
Пліткам наклепників, завидця слову злому,
І …надцятому навіть поколінню
Ці миті будуть близькі і знайомі.

… Ось види Тиврова, а це ось – древній Брацлав,
Ось списи веж над Смотричем заснулим…
З нас кожен – пасажир Машини часу,
Що з’єднує сьогоднішнє з минулим.

Майстриня художньої вишивки
Галина Казанець

Я побував в житті, здається, всюди,
Об’їздив Північ, Південь, Захід, Схід,
Але ніде, повірте, добрі люди,
Не зчарував мене широкий світ.

І раптом тут, в провінції віддаленій,
Я опинився наче в диво-сні -
Це Ваші все, Галино Митрофанівно,
На полотнині вишиті пісні.

У них – душа вкраїнського народу,
У них – красоти рідної землі,
В них – серце Роксоланиного роду
Й звитяги всі – великі і малі.

В них – мова наша славна солов’їна,
Гранована Марусею Чурай,
В них – вся моя безмежна Україна
І мій Подільський благодатний край.

В них традиційне і оригінальне
Сплелось в розкішний весняний вінок.
Це наше все святе національне –
Сплав добрих вчинків, почуттів й думок.

Спасибі ж щире Вам, що Ви такі
Душею щедрі, влюблені в життя,
Що Ваш рушник проліг від самих витоків,
Єднаючи минуле й майбуття,

Що й внуків Ви вчите любовно й старанно
Творить на полотні пісні й казки…
Здоров’я ж Вам, Галино Митрофанівно,
Й натхнення на прийдешні всі роки!

5. Робота літературного редактора

          У Тиврівській районній бібліотеці є книги Світлани Травневої (Єлисеєвої), вчительки української мови і літератури, члена Спілки журналістів України, нашої землячки. Одна із них ─ «Сповідь любові». Збірка віршів – п’ята книга поетеси, що вийшла у світ у 2005 році. Літературним редактором цієї книги, та деяких інших її книжок, є Василь Рудий.

          У післямові цієї збірки, як читач і редактор, Василь Михайлович пише: «Поезія ─ як музика, і так само сприймається нами, в залежності від попередньої підготовки, виховання, життєвого досвіду, емоційного заряду, настрою. Одному подобається класика, іншому до смаку естрадні мелодії, одного хвилюють мажорні тони, іншого ─ мінорні. Але всі сходяться на одному: музика є надзвичайно емоційним видом мистецтва, яке торкає в душі невидимі струни, протягнуті до кожної клітини нашого єства, збуджує наші чакри, посилюючи відповідний енергетично-емоційний заряд. Так само і поезія».

6. Творчість В. Рудого очима сучасників

Голова Вінницької крайової організації Народного Руху України
Сергій Свитко:

«Василь Михайлович Рудий ─ дуже інтелігентна і порядна людина. Досить складна доля була у Василя Михайловича. І його доля така, як доля тисяч чи мільйонів українців, які на своїй землі зазнали переслідувань і поневірянь. Я знаю Василя Михайловича вже більше 10 років. І за цей час я його знаю як людину, яка завжди мала громадянську позицію і відстоювала інтереси українського народу. Якби було кілька мільйонів таких людей, як Василь Михайлович, в Україні, я впевнений, ми б були багатою і заможною державою світу, такою державою, якою є Німеччина, Франція, Англія та інші держави».

Народний депутат України, заступник голови Народного Руху України, голова Комітету Верховної Ради України з питань духовності та культури Лесь Танюк в особистій розмові із Сувертком Геннадієм Олексійовичем так відгукнувся про Василя Рудого: «Василь Михайлович – наш корифей. Можливо, він не настільки відомий широкому загалу, як поет і письменник, але від нього відходить той струмок творчості, який, вливаючись в ріку, формує духовність української нації.»

Заступник голови Вінницької крайової організації Народного Руху України, член центрального проводу Народного Руху України, Василь Йосипович Гурін :

«Василь Рудий – щирий українець у найкращому розумінні цього слова. За майже десятилітнє знайомство з Василем Михайловичем все більше відкриваю у ньому ті кращі риси, які притаманні українцеві. Чесний, відкритий, надзвичайно працьовитий, відповідальний у діяльності, скромний і водночас принциповий у відстоюванні правди і поборюванні зла. Як справжній українець, знає і вміє майже все: і вірша написати, і казку скласти, і дослідження здійснити, і грубку зліпити, і комп’ютер приручити, і гостей пригостити, і недругам перцю дати. Цей чоловік ─ згусток любові до України.»

Григір Мовчанюк, член Спілки письменників України, у передмові до книги Василя Рудого «Цілющий цвіт» пише:

«Книги В.Рудого… підносять народну мудрість здоров’я, філософію народного життя, звертають пильну увагу на справжні духовні цінності, їх практичне підтвердження і втілення.»

«В.Рудий передає не тільки те, що говорить народ, але й те, як мислить і поводиться людина в побутових умовах.»

Наталія Суверток (м.Тиврів)

Комментарі (1)

...
Автор1: КАТЕРИНА, 28.04.2011

Вже другу ніч поспіль читаю книгу "Розстріляне Надбужжя". Купила її в Києві, коли їздили на гастролі, на святкування 50 річчя товариства "Україна - Світ".
Але взялась за читання тільки зараз.
Така мука читати оті вистраждані сторінки, переживати оту страшну інформацію...
і щастя, що я таки дожила, що читаю таке і можу розповідати про те, як і чим жила моя Вінничина.
Дякую. Вклоняюсь доземно панові Василю Михайловичу.
Дай Вам Бог здоров"я, снаги, терпіння розмовляти та слухати те, що кажуть і розповідають нашу же люди.
Дай Вам Бог, дай Вам Бог.

• 
• +0
• 
• 

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар