|
 Весна – найрадісніша, найдивніша пора для людського загалу на нашій планеті. Бо небесне коло багатьох космічних дій, наче невидимим велетенським колесом, котить нові зміни у навколишньому світі – й поступово пробуджується од зимового запертя природа, прагне простору і квітування. Душа людська щороку відчуває органічну потребу свого входження в нові космічні ритми і радіє оцим новим змінам. Наші предки-хлібороби, ще з незапам`ятних часів задивлені у потаємини Небесних Сил, достеменно відали про чотири цикли сонячного кола, які зумовлювали пори року (сюжети цих космічних рухів можна побачити у розписах трипільського посуду), всі життєві процеси на землі й натхненно витворили високопоетичні звичаї святкувань. Найвеличніше і найтаємніше із цих свят – Великдень. Великий День Весни Красної. Настає після весняного рівнодення (день вже більший за ніч), коли потуги сонячного тепла пересилили зимову стужу, коли життя перемогло холоди – змертвіння.
Як помічено здавен, у цей день усе живе і неживе оживає: земля і вода, небо – сонце яснолике і чисте повітря (начебто дзвенить урочо), птахи, комахи і холодне каміння, покійні предки-духи опускаються межи людей. І радіє Великому Дню вся природа, риба „хвостиком лід розбиває”. Птахи, вісники Високого Неба та людських родителів-прародителів, від землі розбудженої до небес виспівують хвалу Сонцю ясному, життю новому, Великодню світлому. Бо в цей особливий день у чутливій душі увижається, що навіть Сонце не заходить, а вранці „грає”, тішиться, мліє у розкошах небесного безмежжя. „Грай, жучку, грай”, бо ж „розлилися води на чотири броди” – співала зачарована вкраїнська душа і хороводом дівочим закликала велично: „Гей, мати, весна красна, зілля зелененьке”.
Великдень для українця – день вселюдської любови до Бога і всього живого, миротворення, надії на добрий урожай, нп радісне та щасливе життя. Як щось недосяжне, світлоносне, життєдайне і переповнююче спокусливу душу найвищою Святістю, яка вміщується у поняття Благодаті Небесного Творця. А несла вона квітування, радощі, добро, статки майбутні. Завдяки Сонцю наші предки уявляли весну красну в образі дівчини молодої – найгарнішої, ластівки щебетливої.
А ще предкам нашим бачилося, що весна – то пора парування, кохання, шлюбів (у веснянці співається: „Ой ти, Сонечко, засвіти, Землю-матінку пригорни”), і по-філософськи осмислювалися вічні питання: народження, життя, смерті.
Спрадавен і понині до приходу Великодних свят кожна вкраїнська родина готується заздалегідь, щоб найурочистіше увійти до них. Ще за тиждень до свят чоловіки ладнали по господарству, порядкували біля худоби, у дворищах, а жінки поралися у своєму – мазали, вибілювали в хатах, прали, прасували рушники, легку одіж. А в Чистий четвер (звуть іще „білий”, „жильний”) – очищалися чистою водою, -- до сходу сонця маленькі діти й уся родина вмивалися водою, в яку перед тим клали дві писанки з космічними знаками. Лише після такого очищення жіноцтво у кожній господі приступало до найповажнішого діяння – замішувало тісто на великодні хліби (паски, бабки, калачі), а також сідало писати святочні писанки. Як випікання пасок, так і виписування писанок таїли в собі священнодійства – той незбагненно піднесений стан, коли душа творящої українки єдналася у своїй святості, чистоті душевній з Богом. Бо великодній хліб і писанка – то найдостойніша жертва, найдорожчий дарунок Творцеві Небес.
Народна пам`ять через віки й тисячоліття, крізь засилля чужих ідеологій і ординських навал донесла у наше сьогодення найдавніші знання про світ білий – „світ світла”, про Всесвіт і вірування, закодовані у символи, зокрема писанкові знаки, які є священними. Від них не можна було відступитися майстрині, бо то означало б зректися прамовисвоїх предків. Предки наші вважали, що Сонце і Вода є найбільші сили, що дають життя на землі. Тому хліб (і паска) випікається круглим, пишним і високим, як Сонце в небі. Господині, коли садовили у піч паски, приказували: „Свята паско, будь велична і красна, як сонце ясне, бо сонцю тебе печемо. Нехай уся родина буде жива і здорова”. А верхи великодних хлібів укладалися найдревнішими символами – поясними хрестами, безконечниками, сваргами (свастиками), пташками, а в центрі – космічною квіткою – знаком і мережилися зубцями (це спостерігається по всій Україні од Карпат і до Дону, а також і на Кубані).
Писанки у давнину писалися майстринями за спонукою збільшити світлову потугу весняного Сонця, аби воно могло швидше здолати перешкоди темряви і холодів, й усе навколо скоріше ожило у красі й величі. Отже, разом з Сонцем буде життя. У Карпатах, де сьогодні майже в кожному селі є писанкарі, запевняють: „Допоки пишуть писанки, доти буде і світ, а як перестануть, тоді світ скінчиться”. Розписувати яйця починали від Стрітення, на Вербну, а найбільше – до Великодня й закінчували вже перед Зеленими святами. Спрадавен українці вірили, що світ білий і життя в ньому пішло з яйця. Та й сам Усесвіт має форму яйця. Тож воно в уяві народу постало як символ вічного відродження, безкінечности, безсмертя, руху від небуття до буття, як символ Сонця, яке, роздираючи пітьму, морок, холод і смерть, дає життя. Й тому щороку свято Великдень пошановується ритуальним хлібом (паскою) і писанками та крашанками. Крашанки з`їдаються як святочна страва. Писанки ж заховують у собі понадкількатисячолітні символи небесного світила Сонця як іпостасі Божої і вічного життя, є оберегами від хвороб людей і худоби, від лиха, напасти, пожеж, блискавки (навіть шкалярущі писанкові лікують лихоманку, жовтяницю), бо мають магічну силу. Коли навесні господар виїздив у поле, перед тим писанкою гладив груди коней, волів, корів, щоби вони були гладкі як яйце; під час оранки у борозні клали писанку і приорювали, при будуванні нового житла до всіх чотирьох кутів клали писанки, небіжчика у домовині супроводжувала писанка як світло у вічній темряві. Писанка мала колись особливу цінність – не лише символ родючости, плідність природи, але і щось набагато значиміше, потаємніше – вміст священної сили, і розбивати чи знищувати (вона неварена) було втратою неприпустимою. Ось чому художня мова писанок, їхні сюжети і символи дійшли до нас, не зазнавши суттєвих змін.
Більшість символів писанкової мови, як засвідчують археологічні знахідки, бере початки ще у глибинах трипільської цивілізації – 6-5 тис. років тому. Деякі з них, як-от свастика (сварга) – у своїх багатьох означеннях по-народному: хрест, ламаний хрест, гачковий, вітрячки, зозулині чобітки, а також безконечник, є ще давніші. Їхні сліди – у кераміці неоліту (буго-дністровська культура), на мамонтових бивнях доби палеоліту – 20-15 тис. літ до нас.
Писанка художнім змістом своєї мови із глибини тисячоліть дійшла до нас як невід`ємний атрибут магічних дій у ритуалах великодних свят на уславлення світла, його перемоги над умертвляючими силами холодів, теміні, і постала видатним явищем народної культури українців.
Великодні святочні дійства, які віками вершилися родинно-суспільним українським загалом у моральній цноті, душевній чистоті й винятковому пошануванні Бога, у звичаєвому братолюбстві складають неоціненний духовний скарб нашого народу.
Ступає наша планета у Великдень цієї весни – у пору оживлення й оновлення благодатних сил Всевишнього. Увіходимо і ми, громадяни України, у цей Великий День. З оновленням і змужнінням тебе, світолюбива і миротворна Українська Державо!
З Великим Днем нашого духовного очищення і вивищення вас, дорогі українці, по всім світі. Воскресаймо – розсвітлюймося невпинно у любові й братерстві, у праці добутній задля доброї слави України нашої.
 |
Свята Рідної Віри 
Пане Олесе, побільше таких матеріалів!