|
«Старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки і «гріти Діда»…, тоді і кінець світу настане».
Не раз, мабуть, ми всі були в ситуації, коли виникала суперечка – що було раніше – курка чи яйце. І лише зараз, доторкнувшись до наших прадавніх міфів, можна, нарешті, збагнути дійсний стан речей.
В релігіях багатьох народів зустрічаються легенди про сотворення Землі і взагалі Всесвіту з яйця, але мало де так була поширена писанка і писанкарство, як на Україні. Мабуть, для цього мали бути ґрунтовні підстави.
Виникнення писанки сягає тих прадавніх часів, коли формувалися світоглядні засади наших далеких Пращурів, устійнювалися найвизначніші Свята та їх обрядовість, створювався Календар (Свароже коло) наших предків-хліборобів. Вже Трипільська культура свідчить про досить устійнений хліборобський календар та визначне місце писанки у Звичаях народу. В усякому разі в Шумері, що виводив себе із найдавнішої в світі держави Аратти (яку археологи тепер умовно називають Трипіллям), писанками обмінювались на свято «Великий день»; таке ж від Аратти зберігається і в Україні.
Та обставина, що писанка до сьогодні пошановується на Україні, незаперечно засвідчує спадкоємність та неперервність Українського Роду на своїй споконвічній Землі. Адже навряд хто-небудь ризикне стверджувати, що це привнесений, чужинський звичай і обряд. Українці з такою любов’ю та відданістю зберігають традиції писанкарства, часом навіть не розуміючи його прадавньої суті, що сумніватися у глибинному, первісному походженні цих традицій, яке зафіксоване генотипом, не приходиться. Більшість узорів писанок, що належать до загальнонаціонального ядра сучасної народної орнаментики українців, з’явилися в первісному мистецтві. Спіральні, ромбічно-меандрові візерунки, подібні до «баранячих рогів», «безконечника», зустрічаються в пізньому палеоліті, зокрема, на вирізьблених з мамонтового бивня предметах з с. Мізина на Чернігівщині. Збережені до сьогодні малюнки на писанках були широко представлені в декорі неолітичної кераміки буго-дністровської, дніпро-донецької, сурсько-дніпровської та інших культур на території України і суміжних країн. Майже всі зображення тих часів сакральні і являють собою атрибути і знаки прадавніх вірувань, що стверджували ідеї єдності світобудови, захисту від демонічних сил, продовження Роду, оберігання життя, здоров’я, добробуту…
Символічно, що писанка органічно пов’язана і просто невід’ємна саме від свята ВЕЛИКОДНЯ – одного із найвизначніших народних Свят, яке впродовж багатьох тисячоліть займає на території України серед календарних свят Наших предків одне з найпочесніших місць.
Птиця – то вісник Сонця, бо несе людям втіху з неба. Наші Діди-Прадіди вірили, що перелітні птахи знають більше за нас, знають тайну життя та знають місце, де є тепло; знають, куди летіти і коли повертатися, бо в собі носять яєчко – символ Бога – Сонця, народження, воскресіння. Всі птахи починають нести яєчка й висиджувати пташенят лише з весною, а той жовток, який захований за «двома брамами», своїм кольором і формою так нагадує Сонце, яке вони приносять з собою. Тому яйце і стало своєрідним амулетом, за допомогою якого людина привертала до себе добрі сили, а злі – відвертала. Наші предки вірили, що в писанці зосереджена чарівна магічна сила, яка наділена особливою святістю приносити добро, щастя, любов та достаток.
Отже з приходом Великого весняного дня виникло свято Весни-Землі-Води-Сонця, а люди стали писати писанки. Як це поетично і, головне, глибинно виглядає на тлі примітивної християнської легенди щодо крапель крові Христоса – символа крашанок.
Писанки починали писати за три-чотири тижні до Великодня – після свята КОЛОДІЯ. Писали писанки в основному матері (дівчатка при матерях лише вчилися допомагати), у чітко визначений час, з певними молитвами-заклинаннями та зображенням чарівних знаків-малюнків відповідними кольорами (див, роботу «Писанка», «Трійця»).
Неможливо навіть перелічити величезне розмаїття всіх типів-малюнків на писанках, які були специфічні для кожної місцевості – незаперечне свідчення величності Світогляду наших Предків. Ось лише деякі з них: писанка з зображенням «Дерева життя», писанка – «Сонце», «безконечник», «хрести», писанка з кружечками, «пташина», «півень», «колосся», «бджоли», «худібка», «молодечі», «дитячі», «пояси», «ворота», «баранячі роги», «барвінок», «гілка», «вазони», «віконця», «грабельки», «дубове листя», «лапки», «листки», «павучки», «решітка»…
На Великдень дарували писанки на знак побажання-заворожіння кожному з відповідними символами-знаками та певним зафарбуванням, в перший-другий день Великодня всі, від найменшого до найстаршого, мусять мати при собі писанку і без неї нікуди не виходити.
Здавна дітей вважали за посланців неба і Вирію, а тому їх саме найперших ще вдосвіта обдаровували в день Великодня. У ці дні збираються діти на свої дитячі великодні ігри, коли «Червоному яєчку» особливо раді. Цокання, або товкання, тоді відбуваються в різних місцях. Побиту писанку чи крашанку отримує той, хто її «витовкав». В нашому народі й досі зберігається вислів «носиться як з писанкою», тобто з чимось коштовним, що потребує обережного і шанобливого ставлення.
Але, на жаль, дуже мало писанкарок може зараз розповісти, що означають окремі символи на писанках. Та і як може бути інакше, коли насильно в нашу культуру впроваджено біблійну легенду про сотворення Світу богом Яхве за шість днів, і це за тисячу років витіснило український міф про сотворення Світу з яйця. Ставлення до писанки, Великодніх обрядів протягом цілого тисячоліття з боку церковної і державної влади було різко ворожим. Ось як писав Іван Вишенський до князя Костянтина Острозького в 1599 р.: «Пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте». Тобто українцям заборонялося нести на Проводи колачі, писанки і крашанки, які присвячувались душам покійних Предків.
Навпаки, розповсюджувались легенди протилежного значення: «Писанки пишуть на знак того, що жиди мучили Ісуса Христоса, то все його тіло «пописали», тобто побили нагайками». Але це не допомагало – народ міцно тримався своїх звичаїв.
Церковникам не залишалось нічого іншого, як включити писанки до обряду християнської Пасхи, дозволити приносити їх в церкву для освячення. І мали з того зиск. В середині 17 ст. француз Боплан спостерігає, як за дві години богослужби в кошики єпископа набирається 5-6 тисяч яєць. «Єпископ мав приємність цілувати найвродливіших жінок і дівчат, які є в церкві. А коли бачить обличчя, яке йому не подобається, простягає для поцілунку лише руку. Так робив в Київі митрополит Могила, який є главою всіх єпископів; так само робить і найбідніший парафіяльний священик». Додати, мабуть, нема чого. Все це принесло відповідні плоди – писанка втратила своє сакральне значення, перетворилася в звичайнісіньке ремесло. Що зараз тільки не малюється на писанках – від церков, Ісуса Христоса, вождів пролетаріату тощо до малюнків і пейзажів включно. Стало вигідним малювати на видутому яйці, хоч це протиприродньо і колись розцінювалось як гріх перед Богом і людьми. Українці добре знали, а гуцули пам’ятають і досі, що подарувати комусь порожню (видуту) писанку означало: жінці – на безпліддя, господарю на злидні й порожнечу в господарстві, маленькій дитині – на припинення росту і розумового розвитку, хворій людині – на смерть.
Чи можна порівняти це з тим величним місцем, яке посідала писанка в Світогляді наших Предків? Чи стали ми розумнішими та багатшими, коли не тільки перестали вірити в це, але навіть забули сакральне значення писанки?
Забули, на щастя, ще не всі. Іван Демчук, житель с. Криворівня на Івано-Франківщині свідчить: «Старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки і «гріти Діда»…, тоді і кінець світу настане». У гуцулів ще на початку 20 ст. побутував вислів «Доки писанки пишуть, доки колядники ходять, доти Віра Руська буде в світі» (Володимир Гнатюк, Колядки і щедрівки).
І хоч перекази про походження писанок зустрічаються в народі дуже рідко, на питання «коли виник цей обряд?» можна почути відповідь: «Так здавна ведеться», або ж «Так уже повелося від початку світу».
Отже, незважаючи ні на що, традиція писання писанок не загинула і сьогодні стократно відроджується на нашій Землі, приваблює нових прихильників, засвідчує про невмирущу силу Прабатьківської Віри, підтверджує правдивість старої легенди.
Отож, робімо висновки, повертаймо свою історичну пам’ять, повертаймо обряди наших Предків та пишімо писанки. І святкуймо ВЕЛИКДЕНЬ!
Шануймо і відновлюймо ЗВИЧАЇ та обряди наших Предків!
З ВЕЛИКОДНЕМ НАС!
Джерело: «Речник рідновіра», київська громада «Трійця». 2001 рік № 23
 |
Свята Рідної Віри 
