|
Відлютували цьогорічні холоднечі, й морок довгої зимової ночі поволі розтопив світло Сонця Ясного. Під благодатним теплом його оживає Матінка-Земля і все на ній суще. Весна-Красна застеляє дорогії шати проросту та квітування – то знову воскресає сила молода й усе довкіл повниться радістю, веселим дитячим сміхом, тремтливим щебетом пташок, що прилетіли з теплих країв. Набубнявіли бруньки на деревах, зазеленіла верба, заквітували клени, котики на лозах повисли, а гурти дівчат іграми, хороводами та голосистим співом веснянок пришвидшують весняну ходу.
Відколи існує наш хліборобський рід, щорічна весна хоч і приносить йому особливі турботи про майбутній урожай на полях, та наймиліша за все – ота незміряна радість небесної благодаті, якою вона обдаровує. Із незапам`ятних часів наші Предки осягнули животворну дію високого неба весняної пори і на велику пошану Сонцю Ясному (як бачив хлібороб схід Сонця, побожно знімав головний убор і віддавав свою вдячність молитвою і поклоном йому), духам покійних пращурів, землі плодючій вони витворили три величні свята, що колись тривали по тижню – Вербна неділя, Великодня, Провідна.
До кожного свята був окремий ритуал дій і відповідна атмосфера приготування. У свято Вербної неділі освячувалися гілочки цього дерева. З предковічних часів верба була священним деревом Українців, яка символізувала Небо, саму Галактику, що тримає Сонце Праведне (на Купайла купайлицю ставили з верби, по багатьох селах і весільне гільце з неї робили), й відтак її гілки, тим більше посвячені, мають магічну силу – цілительну, захисну функції.
Видатний вчений XIX ст. О.Потебня пояснює, що в народних піснях („Сонце плете віночок, сидячи на вербі”) відбився цей світогляд. Вербова лоза втілює силу весняного відродження (найперша розпускає листочки), невмирущість і безкінечність життя. На ній, за давніми віруваннями нашого народу, поселялися духи-душі Предків, вона захищає людей і тварин від лихих сил. У народних піснях і колядках вона є улюбленим деревом: „У нашого господаря золота верба, а на тій вербі золота кора, а на тій вербі рожеві квіти. Ой то не верба – Йванова жона, ой то не квіти – Йванові діти”. Колись баба-повитуха, миючи руки у воді з вербовими галузками після прийнятого немовляти, примовляла породілі: „Як швидко росте верба, щоб і дитина так хутко виростала”. Ось тому люди так нетерпляче чекали дня Вербної неділі, аби віддати шану своєму святому дереву, возвеличити його силу, розсіваючи її галузками – освячували пучки золотистої верби і приносили до своїх осель, часто по-особливому врочисто обходили стайні, повітки, кошари, пасіки, нею обсаджували криниці, дворище, на городі, клали десь на полиці у сховок для помічних дій. До наших днів дійшов звичай один одного при зустрічі (найчастіше хлопці дівчат) злегенька хльоскати лозою і примовляти: „Не я б`ю – верба б`є: за тиждень – Великдень! Будь весела як весна, дужа як вода, багата як земля, а красна як Сонце”. Цими галузками, що мають сонячну силу, у такий спосіб розбуджували приспану зимовими холодами життєву енергію людини, очищалися тілом у продуманому пості.
Великодній тиждень проходив у різній роботі, напруженій, коли кожна родина очищувала тіло й душу і все те середовище, що її оточувало. У чистий четвер ще до сходу Сонця вся сім`я вмивається „незайманою” джерельною водою, куди покладено дві писанки, що таять в собі виписані сонячні знаки. У народі казали, хто купається раніше од воронячих дітей, той буде здоровим протягом року. Старі люди милися вночі або вдосвіта, щоб очиститися од хвороб. Вечорами, як наставали сутінки, запалювалися вогнища, на них згорав непотріб торішній. У Великодню суботу вогні запалювали не тільки в садках чи на пустирях, але й за селом на пагорбах – то були священні жертовні вогні. То чинилося для того, щоб помножити небесну світлову потугу весняного очищення природи, людини і всього сущого. Жінки в цей час прибирали в оселях – білили, прали, прасували одіж, чіпляли рушники вишивані. А надто готувалися до справжнього священнодійства – випікати великодні хліби (паски, бабки, калачі) й розписувати святочні писанки. По-особливому святково прибрані світлиці та житла – заквітчані рушниками, на столах у ряд, мов дзвіниці висококупольні, поставлені золотаві паски, а в кошиках або в мисках великих зорями осявають-мерехтять писанки, крашанки – те у віках незчисленне рукотворне видиво українського безіменного генія. Краса душі його.
Упродовж багатьох століть і навіть тисячоліть очищатися од усього дріб`язкового, минущого, висвітлюватися душею, вивищуватися духом, доростаючи до світу Сонця Ясного, у любові й злагоді прославляючи його, завжди було внутрішньою потребою українця. Мимоволі у пам`яті моїй спливає картина дитячих вражень, коли у перші повоєнні неврожайні роки (достопам`ятні 1946-47-й) не було достатньо хліба, частіше – одна картопля та зрідка каша кукурудзяна, проте до Великодня готувалися в кожному дворі – прибиралося, білилося, виміталося, лагодилося, а жінки (більшість з них – вдови) примудрялися (десь у закутку тримали кілька пригорщів) із пшеничного борошна у передвеликодні дні випікати такі жадані паски. Маленькі. Запашні. Спечені у мисочках, каструлях, кухликах, банках консервних чи в гільзах від снарядів. Осяйні, немов душі живі. У тій селянській убогості та нестачах тоді творилося щось неосяжно велике. Святе. Любов сільської трудівниці випікала пишноту Українського Великодня. Являла велич світолюбної душі. І це тоді, коли розпанахана окопами, бомбами, снарядами Українська земля була в бур`янах, бо ж не вистачало техніки і робочої сили, коли майже всі міста в руїнах воєнного лихоліття і все населення напівголодне. Але душа хліборобська жайворонком весняним у цей день знаменний злітала в піднебесся на єднання з Великим Богом. Бо так велів одвічний звичай народу. Бо туди, у височінь, кликала пам`ять Предків. Для безсмертя Козацького Роду.
На Великдень, після святкового розговіння, йшли до могилок рідних. Молодь та дорослі потім розважалися на гойдалках. Злітати на них вгору – то струменями весняного повітря очищатися від усього недоброго, що накопичилося за зиму. Існувало повір`я: хто погойдається на Великдень, той буде здоровим на весь рік, а хто ні – в того болітиме голова. На другий день свята, у понеділок, молодь ще до схід Сонця (хлопці дівчат, а дівчата хлопців) обливалася криничною водою. Веселий, за давньою традицією, так званий „обливаний понеділок”.
Ще за кілька днів до Провідної неділі могилки померлих прибирають від торішнього листя і сухих трав, підсипають свіжою землею, а тоді притрушують навколо жовтим піском і своєрідно у символах орнаментують їх. На Провідну неділю до могилок, за правилами Праотців, на кладовище сходиться все село, йде кожен, хто тільки здатен рухатися. Ще донедавна справляли – готували спільний обід у складчину: кожен приносив, що мав. Нині коло могилок рідних збирається кожна родина, частіше – окремо собі. Згадують покійних, поминають хлібом, стравами, напоями. Ритуал поминання Предків, що випало мені бачити кілька років підряд у селах, знаменує собою те достоту донесене до наших днів багатовікове свято незнищенности Роду нашого, коли численні родини, святково вбрані (їхні члени з`їжджалися з різних міст і сіл), кожна коло могилок своїх родичів, обвивши рушниками хрести й розклавши на траві наїдки і напитки, примовляннями-приказуваннями, закликаннями і тризною вершили сув`язь тисячолітнього поєднання живих душ з душами далеких Пращурів. Єдність з своїм Родом і Світом Білим. Великодні святкові дійства утверджують нескінченність світового духу і в тім процесі – очищення душ, високість народної моралі й оновлення людського духу загалом. Магічна дія священних ритуалів і високомистецька сила атрибутів як складових свята (а це і випечені хліби-паски, і натхненно вимальовані писанки) були, безсумнівно, не раз бачені й глибоко пережиті нашим найбільшим поетом Тарасом Шевченком. І, певно, тоді з уст його, як батька дітей своїх, як істинного пророка свого народу по обидва боки Дніпра, розірваного зажерливими імперіями (московською і австро-мадярською) на дві частини, вилетіли найболючіші, найправдивіші слова:
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю Вас, благаю.
Його слова – до нас нинішніх – найжаданіші. Як молитва. Як заповіт.
Цей „Світ невечірній” – Великий День Господнього неба – щороку сяє до нас з безмірів світових як вічна благодать Божа. У всеперемагаючому світлі Сонця Ясного, у незміряній радості всього сущого, у красі оновленого життя.
Єднаймося! Братаймося! Радіймо одне одному.
Будьмо славні й дужі у Великому дні Весни Красної!
16 квітня 1998 р. Олесь Фисун
 |
Свята Рідної Віри 
