(Розповідь журналіста)

Про те, що я розповім, ніколи не напише жодна газета. Навіть „Інтєрєсная...”

Кілька років я працював в одній з обласних газет міста Z., яка гордо іменувала себе „всеукраїнською”. Місто в сенсі преси було мало цікавим. Україномовним був лише губернаторський офіціоз, який майже ніхто не читав. Враження складалося таке, що його працівникам дано завдання – зробити свою роботу якомога гірше. Решта міських видань по великому рахунку відріжнялися між собою лише назвами.

Багата, щедра і неповторно гарна земля – Україна! В який куточок не зазирнеш - хвилююча таїна, диво.

Вінниця! Перлина Поділля! Квітучі поля, сади. Може то соковиті плоди винограду, перетворившись у п’янке вино причетні до назви міста? Дрімучі ліси, порослі кущами-хащами, болота-озера-ставки, облямовані очеретами-осокою. Може, то умільці виготовляти віники започаткували назву поселення? Не дарма і річечка-невеличка зветься Вінничка. Вгадувати можна довго. Та з народних вуст дійшов переказ про подію, яка, ймовірно і дала назву місту.