Він прокинувся, очі розплющує…
Легко й пружньо, мов барс підіймається
І країну, що знав – наймогутніша,
Пильним поглядом він обдивляється.

Жовна ходором ходять, він мружиться,
Не збагне – це і є його вотчина?
Кулаки стис до болю, напружився.
«Роде Вишній, врятуй їх»- шепоче він.

І сльоза по обличчю засмаглому,
Від негод і вітрів загрубілому,
Хоч би як там, - голодному, спраглому…
Не було ще так зле у житті йому.

Зубожіння і ницість – як боляче,
За нащадків нещасних, й розгнівано:
«Та чи є у країні цій вої ще, -
Він кричить - а чи всі полягли вони?

То ж ніколи не були неробами,
Боягузами, а чи нездарами.
Та завжди вояками хоробрими,
Трударями у світі всім знаними.

Слава наша гула між народами,
І повага була між державами,
Були пращури сильними, гордими.
Що, нащадки – змарніли, змиршавіли?..

Ваших прадідів серце розкраяно,
Зі скорботою дивимось з неба ми:
Гордість Оріїв в вас занехаяно,
І Слов’ян честь і гідність занедбано.

Дух козацький, доколи в вас спатиме?
Наче скуті, не в змозі ви й двинутись…
Пробудився я, щоб нагадати вам,
Що й для вас вже настав час прокинутись

І згадати про те, що слов’яни ви,
А, відтак, слави діти улюблені.
Ви є Скитами і Оріянами,
Віднайдіть ваші душі загублені!

Меч візьміте – і ворога зборете!
Плуг візьміть – й зубожіння здолаєте!
Так державу могутню ви створите,
Роззирнетесь, й себе не впізнаєте!

Тож борітесь, не плачте приречено.
Дух мій в вас, хай життя своє згубите,
Дітям, цим майбуття забезпечите,
А собі - вічну славу здобудете!

Святослав повертався у вотчину,
І звертавсь, так запально й зворушливо
Крізь століття він дивиться в очі нам…
Крізь століття вдивляється в душі нам…

Комментарі (0)

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар