Не віриться, що Вас уже нема,
Що відлетіли з клином журавлиним,
Михайлович, жили Ви недарма
Під цим високим небом України

До слова, до пера Ви мали хист,
Трудились на теренах цих достоту,
Звання несли високо – журналіст,
Звання несли високо – патріота

Тулили в серці болісні рядки
Про голод, про репресії й наругу,
А що Ви нажили – так це книжки
Та грамоти, та орден „За заслуги”

Збирали Ви, мабуть, усе життя
Оті стражденні тиврівські архіви,
Лиш пам`ять має здатність вороття,
Служила Вам надійно й незрадливо

А Ви служили ревно й залюбки
Як матері єдиній – Україні...
Рік поза рік – творили сторінки,
Будили ними совість, честь, сумління

Це ж скільки було горя і біди
У Тиврівщині, розіп`ятій тричі,
Про це книжки писав Василь Рудий
Про безуми 20 сторіччя

Землянка, голод, холод, болячки...
Родився у селі перед війною...
Страшні, тяжкі, безрадісні роки,
Забарвлені хіба, що... бузиною

Село голодне, звалося ж Борщі,
Ходив до школи в маминих чоботях,
Долав дорогу довгу крізь дощі...
А мама боса, в осінь на роботі

Про весь цей біль писалося в книжках
І мріялось про вільну Україну,
Що прокладе сама в майбутнє шлях,
Що доросте до злетів соколиних

Було всього – і спроб, і помилок,
Надій на Рух, майданів велелюдних...
Невже все разом з Вами відійшло?
І мрії, і потуги многотрудні?

Розумний, неспокійний чоловік,
Химерний і на інших геть не схожий,
Не дописав, бо закінчився вік –
І вересень заплакав непогожий

Холодні, тоскні скрізь ідуть дощі,
За Вами плаче мати – Україна
І в тім краю, де є село Борщі
І там, де батько у війну загинув

І в Тиврові захмарилось, дощить,
У пелені дощу – сади зелені...
Михайлович, прощайте і простіть,
У Ваших книгах – пам`ять і прощення.

Комментарі (0)

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар