|
„Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, та це з їх мовчазної згоди існують злочини і вбивства.” Бруно Ясенський. Ох, любий праведник Бруно, Десь маєш рацію ти, друже, Я й сам подумував давно, Що гірше ворогів байдужі. В жахливу первісну добу В печерах, лісі чи у полі Я бачив ту страшну юрбу, Байдужу до людської долі. Під гуркіт бубнів, шум і гам, Щоб вдосталь пити, ситно жерти, Вона ненаситним богам Дітей приносила у жертву. Після холодної зими, Повилізавши з нір і сховищ, Ці дикі виродки пітьми Волали: „Хліба і видовищ!” Вони ж, роззявивши роти, Дивилися, в гіпнозі наче, Як іншим трощили хребти Джентльмени слави і удачі, Як до левів голодних в кліть Старих кидали і недужих... О ниці варвари століть, Звідкіль у вас така байдужість?! Коли у прокляті віки Щодень вели на страту бранців, Вас непокоїли думки, Чи кабаки відчинять вранці? Як розпинали на хресті Маріїного Бого-Сина, Вас речі муляли прості: Чи цвяхи втримають людину? Коли палили на кострах Людей, закутих у залізо, Юрбу терзав холодний страх: Чи ж вистачить на розпал хмизу? Коли рубали на шматки Нечая, Гонту, Наливайка, Ви брали приступом шинки І лапали дівчат потайки. О ниці варвари століть, В своїй байдужості заклятій, Пройшовши темінь лихоліть, Добрались ви у вік двадцятий. Струмками лилась кров синів, Ішов з багнетом брат на брата, А їх батьків без зайвих слів Саджали за тюремні грати. Зганяли із земель селян, В сибірські гнали хуртовини, В ЧеКа червоний комісар Розписував нагаєм спини. Голодомор. Тюрма. Свінець. Етап, Колючий дріт. Бараки... Як не крути – один кінець: Кістки розволочуть собаки. Людей у селах містах Зробили вічними рабами, І українців по світах Пустили жебрати з торбами. Щоб геть знедолити людей, Мерзотники із шкіри лізли, Кремлівським натхнені вождем, І звалось це – соціалізмом. А ви сиділи по кутках, Курили, їли, спали, пили, І все молилися в думках: „Лише б мене не зачепили!” Хай б`ють хоч голови собі, Дурні. Моя ж бо хата скраю, Я можу й на чужім горбі Доїхати до хвіртки раю. Текли струмки, ішли роки, Гули вітри, буяли квіти... Байдужі старились батьки, Байдужі підростали діти. І, дивлячись на білий світ, Телячо-сонними очима, На все, що діялось в одвіт Стинали байдуже плечима. Афган? Загинув чицсь там син? Лиш би мене не зачепило. Завезли б краще в магазин Побільше порошка і мила. Національність? По мені, Зовіть хоч турком, хоч китайцем, Були б доступні по ціні Горілка, м`ясо, масло, яйця. А мова што? О том будь спок! Спросі хотя й по-ефіопські: „Мужик, раздавім пузирьок? І я пойму, нє бєспокойся!” А незалежність? Бачиш сам, Вона ніщо для мене лічно, Коли московська колбаса З прилавків зникне і „Столічна”. * * * Ну ось і все. Я мову скінчив Й підвів вас до того вузла, В якому, лиш смикни за кінчик, Розкриється фундамент зла. Як прав ти був, Бруно, мій друже, Коли назвав найтяжче з лих. Так, справжні вороги – байдужі, У світі лиха всі – від них!
 |