|
Левку Лук’яненку +Уривок з поеми+ Уже помер кривавий Торквемада,
Але живе і не вмирає зрада.
Зеновій Красівський 1
Був суд. І вирок, як удар,
Короткожорсткий – вища міра!
І ти під лапищею звіра
Безпомічний, немов комар. Чому вони рішили так,
Поправши всі людські закони?
Чи рвавсь до царської корони?
Чи ти вампір і вурдалак? Чи ти вбивав і гвалтував?
Чи грабив банки й ощадкаси?
Чи, може статись, час од часу
Великі хабарі давав? Чи ти живеш в страшні роки
Жахливого середньовіччя,
Де полоненників калічать,
Відрізуючи язики? Де розпинають на дибі,
А потім четвертують з понтом…
Мабуть, Байда і славний Гонта
В цю мить згадалися тобі? А чи в твої ввірвались сни
Тридцяті, сповнені наруги,
Коли Єжова браві слуги
Справляли тризну сатани? Та ні, не сон це на зорі!
І хоч нема Єжових й Берій,
Та є все ті ж залізні двері
Й в клітинку небо угорі. Вже йде століття третя чверть,
Не стало сталінської кліки…
Чому ж тоді під час “відлиги”
Людину прирекли на смерть? Чому?.. За що?.. Десятки слів,
А відповідь одна єдина:
Тому, що рідну Україну
Сильніше від життя любив!
2
Кати – вони і є кати,
Сліпі й нікчемні, як кроти,
Жорстокі, підлі, недолугі,
Пітьми і зла мерзенні слуги,
Кривавих упирів брати. Такі ось виродки пітьми,
Яких і не назвеш людьми,
У дім ввірвались серед ночі,
Ховаючи блудливі очі,
Налиті холодом зими. Шукали всюди компромат,
Перевернувши все підряд,
Порвавши книги і фіранки,
При цьому з кожної горлянки
Зринав густий московський мат. А потім – зведений курок,
В воротах – чорний “воронок”,
Сичання грізне:”Но, бандьоро,
Лишь только вздумаєшь дать дьору,
Гостінєц влєпім уж – будь спок!” Він знав, що ці слова - не жарт.
Бо у сирій землі лежать
Від їхніх отаких “гостинців”
Уже мільйони українців –
І це далеко не межа… І ось – застінки кагебе,
Й кати, щоб “розколоть” тебе,
За ніч міняються по троє
І, насолоджуючись грою,
З них кожен роль свою “довбе”. Один з них – млявий, наче спить,
Ледь чутно голос шелестить:
“Про вас нам геть усе відомо…
Ви, певне, хочете додому?..
Ми вас відпустимо за мить… Я з вами чесно гру веду.
Я теж з цим ладом не в ладу,
Й коли ви заварили кашу,
То розкажіть про Спілку вашу –
І, може, й я до вас піду. Яка її кінцева ціль?
Народна воля? В цьому сіль?
Повідайте мені, як брату, -
Й про це ніхто не буде знати –
І я вас випущу звідсіль…” Він навіть губи облизав,
Коли це пошепки сказав.
А в’язень все мовчав нечемно
І думав: “Ну ти ж і нікчема…
І хто тебе в цю “фірму” взяв?..” Та й другий хамом теж не був,
Казав: “Про ваші справи чув…
Нє постраждаєт ваша Спілка,
Якщо імен назвете кілька,
А я за це вам отплачу. Я так же, как і ви, хохол,
Работаю всі дні, як вол,
Аби сім’ю прогодувати,
А штоб інфаркту не достати,
Глотати мушу валідол. Коль добре слідство проведу, -
Получу чималеньку мзду,
А ви получите свободу
Ще й дєнєжну винагороду.
То що? Рішайтеся! Я жду…” А в’язень думав: “Ну й підляк,
Рішив купити за п’ятак…
Цікаво, з-під якого плота
Вилазить отака мерзота –
На різні капості мастак?” А ніч тягнулась, як абсурд,
Пливла, ніби в канаву бруд,
Яскраве світло било в вічі…
А в’язня все вмовляли слідчі,
Аби він став одним із Юд. Та врешті врвався їх терпець,
Й тоді, неначе той кібець,
Або, вірніше, мов шуліка,
Влетів до камери із криком
Вже третій, запасний, “гравець”. Цей був, як злий юдейський бог,
З обличчям жовтим, наче мох,
Нащадок Ірода чи Юди,
Він в’язню ледь сягав по груди,
Та люті мав аж за сімох. Цей параноїк чи дебіл
То враз вискакував на стіл,
То, наче пес, кидавсь на грати,
З горлянки ж найгидкіші мати
Лились з погорозами навпіл. Він тикав в груди пістолет,
Вищав: “Сознаєшся іль нєт,
Што ти, шпіон амеріканскій,
Вредіш нам по чужой указке?
Нє то – пріш’ю в одін момент! Тебя, предатєль, враг і тать,
На месте надо расстрелять,
Ведь ти замисліл Украіну
От нашей родіни отрінуть
І Штатам вражескім продать. Но сделал аховскій прокол,
Набрав в команду дураков.
Ми вас схватілі всєх с полічним,
І запіраться нєлогічно…
Вот, подпіші-ка протокол. Ти думал власть переіграть?
Нє надо йорнічать і врать.
Твоі сообщнікі – всє хами –
Тєбя продалі с потрохами.
Так нє лєнісь ім сдачі дать! Задай же подлєцам урок,
Тєбе ж скостім за ето срок –
Я ето мігом обеспечу,
Коль слєдствію пойдеш навстречу,
А нєт – закатім уж… Будь спок!” Із дня у день, із ночі в ніч
Одна і та ж облудна річ…
А в’язень вимагав: “На допит
Хай з’явиться отой «підлотник»
Й підтвердить все це віч-на-віч». Чи він таким наївним був,
Чи, може, в мить оцю забув,
Що із катами має справу,
Із котрих про закон і право
Ніхто за все життя не чув? Ці браві сталінські «орли»
В чекістських погребах зросли
І хоч жили вже в іншу пору,
Та дух «червоного терору»
Навіки в генах зберегли. Та не добилися кати
Своєї підлої мети,
Так і не вибили зізнання.
Скінчилась зустріч вже остання
І все, і… спалені мости… Переступаючи поріг,
Він озирнувсь на цей барліг –
Гібрид харчевні з туалетом,
З прибитим міцно табуретом,
Щоб в’язень одірвать не міг. Залізний Фелікс над столом
З садистсько-варварським чолом,
Тоненькі губи, рот гадючий
І погляд із-під брів колючий,
Здається, аж плювався злом. Сталеві грати у вікні,
Руді підтьоки на стіні,
“Бички”, огризки на долівці,
І слідчі – мов шакали в клітці,
Сидять у власному лайні. Ні, це не він в їх пазурах.
В душі він – гордий вільний птах.
Вони ж, ці покидьки й нікчеми, -
Раби й заручники системи,
І в жилах їх – не кров, а страх. А втім – вже досить про катів
Про їх прідручних – й поготів.
Вони – це лиш овець отара,
Яких зганяє до кошари
Хазяйський плетений батіг. Невдовзі, через кілька днів,
Побачив він і чабанів.
З них кожен поривавсь до бою,
Бо уособлював собою
“Народний справедливий гнів”. Коли б це був чи жарт, чи міф,
То суд цей викликав би сміх,
Бо “зшитий” був “на тонку нитку” –
Без суддів, адвокатів, свідків, -
Лиш прокурори замість них. А він же – фахівець-юрист,
Мав у цій справі добрий хист,
Бо за плечима – вуз столичний
І в заліковці – всі “отлічно”,
А тут закон – коту під хвіст. Та хто його про те питав?
У вовчій зграї – свій устав,
Закон один – це гострі ікла,
І зграя вже до того звикла,
Що, хто сильніший, той і прав. Його ж вина – до волі зов
І світлий розум, чиста кров.
Тож прокурорський суд й одміряв
За “злочин” кару – вищу міру.
А “злочин” цей – свята любов. 3
Метрові стіни кам’яні
І небо у дрібну клітинку
В віконці, завбільшки з хустинку, -
Отут й чекай останні дні. Ну ось і все. Скінчився путь,
Упершись в цей мізерний простір,
І, може, завтра вже на розстріл
Тебе конвойні поведуть. Ця клітка – кам’яний мішок -
Висмоктує і волю й розум,
Тут нині вже вмирає мозок,
Хоч завтра лиш зведуть курок. А ти себе тримай в руках,
Й ,хоч звідси шлях один – в могилу,
Збери докупи волю й силу,
Відкинь розгубленість і страх. Ти недаремно в світі жив,
Добро святе творив і множив,
В серцях людських, мов свічку Божу,
Надії іскру запалив. Вже й в цьому чималий прогрес,
Що, ще й не вийшовши на сцену,
Перелякало так систему
Твоє дитя – УеРеСеС. Тож правильний обрали шлях
Ти сам і друзі-побратими,
Й провал цей дикий, непростимий –
Це лиш провал, але не крах. І хоч недолюдки-кати
Вас засудили до загину,
Та Самостійну Україну
Невдовзі виборють брати. Й, можливо, тих, хто першим йшов
На штурм ворожої основи,
Колись згадають добрим словом
В країні, вільній від оков – З УПА відважних вояків,
Селянських мужніх отаманів
І вас – далеко не останніх
Борців – і літніх, й юнаків. Казав хтось: люду повезло,
Мовляв, хрущовська йде “відлига”.
Але чи скоро скресне крига
В імперії, де править зло? Де звідусіль чигає смерть
В особі сталінських бандитів,
Де може заживо згноїти
Тебе тюремна круговерть. … Скінчилась ніч. Йде новий день
Для нього, може, вже й останній…
Чи ж він шкодує, що зарання
У морок вічності піде? Жалкує. Так. Бо мало зміг
Зробить для рідного народу
І на змагання за свободу
Його підняти ще не встиг. Та коби хтось в цю мить спитав:
“Що візьмеш: смерть чи ситу волю?”
Він знову б цюю ж саму долю
Без всяких роздумів обрав.
4
Пройшло шість днів після страшного вироку,
А в’язню здалось, що минуло сто.
Він все чекав, коли ж це підлі виродки
Уткнуть в потилицю холодний ствол. Ще день чи два, і він піде за обрій
Із усмішкою в зболених очах
Без каяття і без думок недобрих,
Без кіптяви на воскових свічах, Без прапорів і без напуття друзів,
Й тюремників, й скорботи поготів –
Давно ні в кого вже нема ілюзій,
Що серце розірветься у катів. Ну ось й світанок крізь вузьке віконце
Вже сповістив, що день новий гряде,
Хвилин за кільканадцять зійде сонце,
Та в камеру й промінчик не впаде. Лиш чорної енергії потоки
Сюди вповзають, мов їдучий дим...
Та що це? В коридорі чути кроки...
Так вдосвіта? Чи вже прийшли за ним? Зупиняться, а чи проскочать мимо? –
У голові тривожно бовкнув дзвін.
Та ні... Вже зупинились під дверима...
Мабуть, сьогодні перший в черзі він. Замковий скрегіт зле віддався в скронях,
Застиглий погляд до дверей прилип...
Та в камеру ввійшов не охоронник,
А в чорній рясі бородатий піп. “Вітаю, сину мій, - промовив басом. –
Все ждеш, коли прийде твій смертний час?
Не переймайсь, ми всі будем там з часом,
Коли Господь сподобить взяти нас. Я чув, що ти на всіх оцих не схожий –
На атеїстів й інших крикунів,
Що маєш душу, чуєш голос Божий,
Дискусії по цих питаннях вів. Хоч нас сюди пускають і не часто,
Голів не гнуть перед святим отцем,
Але мені дозволило начальство
Тебе посповідать перед кінцем. Авжеж, тобі ще хочеться пожити,
Здолавши муки і страждання всі...
Христос терпів і нам велів терпіти,
Зате нас рай чека на небесі. От і тебе далека жде дорога,
Змирися, рабе Божий, і молись,
А владу не картай, бо влада в нас від Бога –
Господь з цим розбереться й сам колись. Отож покайся щиро, рабе Божий.
Хай Бог простить і я тобі прощу.
А йти з гріхами на той світ не гоже,
Тож я тобі їх зараз відпущу. Посповідайсь. З ким зв’язаний з Європи?
Хто в шпигуни завербував тебе?...”
“А не пішов би ти подалі, попе,
Святенницький агенте кадебе? Скажи, за скільки срібняків кривавих
Продався, наче Юда, ворогам?...
А може ти по-своєму і правий,
Бо служиш, попе, ти чужим Богам. Я – українець, отже, вірю в Бога,
Але не в твого бога-сатану,
У нас в Європу стелеться дорога,
Ну а у вас – “в другую сторону.” Мої Боги – привітні, яснолиці,
А твій Єгова, як тут не крути, -
Насильник, кат, і слуги в нього – вбивці
І покидьки такі, як, попе, ти. Та що казать прислужникові ката?
Йди геть – я душу чорту не продам.
А ось за свого українця-брата
Й за Україну я життя віддам!” Минуло кілька днів чекання і тривоги,
І в’язню відмінили вищу міру,
Мабуть, прийшли на поміч Рідні Боги
За стійкість, мужність, непохитну віру.
 |
Найкращі вірші з любов’ю до України 
