|
Я полум’ям згорів,
Я спини не зігнув
---------- Годі, брате, дай рушницю,
Мій сьогодні час настав.
Зеновій Красівський.
“Невільницькі плачі”
Тривожно спить Владімірскій централ,
Втонув в липучім павутинні снів.
Сюди з Вкраїни репресивний трал
Загріб найкращих дочок і синів. Не йдуть додому звідсіля листи,
Колючка перекрила всі путі,
І тільки в снах єднають їх мости
З усім, що найсвятіше у житті. Чому ж бо ти, Зеновію, не спиш?
Думки плетуться, мов лоза в коші,
Ляга на душу виболілий вірш?
Чи, може, біль зривається з душі? Кому ти пишеш сповідь цю сумну?
Куди летять думки твої вночі?
Чиїх сердець торкнуть живу струну
Ці страдницькі невільницькі плачі? А втім, я знаю відповідь твою,
Бо і мене печаль гірка пече.
Якби ж я міг у прірви на краю
Підставити тобі своє плече… Уже нема кривавих Торквемад,
Та розкошує ще катівська рать
І легіони чужоземних зайд
Продовжують Вкраїну гвалтувать. Сидять в кремлях злютовані сичі,
Уярмлені ж пекучі сльози ллють,
Та тільки їх невільницькі плачі
Не в змозі подолать катівську лють. Уся країна – темний каземат,
Де душать злісно будь-який протест.
І йде покірно на Голгофу брат,
Сльозами поливаючи свій хрест. Та чи ж покірно? Ні, то лиш мара.
Не було зроду рабства на Русі.
Ти прав, Зеновію, уже пора
Рушниці брати в руки нам усім. Пора вже сльози в кулі перелить,
Слова і фрази – в залпи поготів,
Щоб ворог-кат заклятий кожну мить
Від страху за життя своє тремтів. Щоби втікав з країни лютий звір,
Щоб з краю в край котився волі згук.
Ти не один, Зеновію, повір,
Прийняв рушницю із повстанських рук. І не один ти спину не зігнув
І полум’ям гориш не тільки ти.
Ти думаєш, централ увесь заснув?
Та ні, Зенько, не сплять твої брати. Левко, Іван, Михайло, Ярослав
Також давно напружують уми,
Щоб скерувати міць народних лав
На приступ-штурм імперії-тюрми. Твої і їхні заклики-слова
Долають трудний до Вкраїни шлях.
Й підводиться в надії голова
Невільника, що був у ланцюгах. Все більше піднімається з колін
Твоїх братів по цей і інший бік,
Й міцні устої казематних стін
Не втримують буремний цей потік. Тріщить уже імперія по швах,
Міцнішає щодень людський прибій.
Ти бачиш, скільки сили є в словах,
Що кличуть не до втечі, а у бій! Тривожно спить Владімірскій централ…
Та вже гряде, кипить Дев’ятий вал. Примітка. Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Михайло Горинь, Ярослав Лесів – українські патріоти-шістдесятники, борці за самостійну Україну, які були ув’язнені разом із Зеновієм Красівським у Владімірскім централі.
 |
Найкращі вірші з любов’ю до України 
