Куди ми йдемо?
Куди ми прямуємо, брате?
Куди спішимо? У яке осяйне майбуття?
А в селах вкраїнських
Назавжди покинуті хати
Мертвіють самртньо,
Мов згублене кимось життя.
Тривога і сум,
       і нудьга заполонили села,
І скрізь бур`яни,
       і зачахли вишневі садки.
І смуток вселився
       у завше веселі оселі,
де тихо віка
       доживають сумні старики.
Все так, як колись
       у ярмі чужоземного ката,
Коли Україна
       під владою турків була.
У селах порожніх
       тоді не співали дівчата,
Лиш чулось гортанне
       татарське „Алла” і „Алла”.

Подільський наш край 
       називали в народі „Руїна”,
Тут Юрій нікчемний – 
       Богдана великого син –
За гріш продавав
       у султанський гарем Україну,
І голодомор,
       мов татарин, полюддя косив.

Чого ж нині люд
       у такому страшному відчаї?
Де наші Богдани?
       де слава козацьких полків?
В гулагських катівнях
       згубили незламних Нечаїв,
У тюрмах згноїли
       нескорених Кармелюків.

Куди ж ми йдемо,
       до яких непідкорених „ізмів”?
Де буде життя 
       розквітати, мов зоряний сад?
Десятки років 
       підганяли нас до комунізму
Й догнали до прірви...
       Вперед же!
              А може назад?!

Комментарі (0)

Ім’я

Электронна адреса

Комментар

зменьшити | збільшити

Напишіть літери, що відобразилися

Додати комментар