|
Яким шляхом іти нам до мети? Чому усі дороги тупикові? Чому усі не спалимо мости Во ім`я правди, злагоди й любові? Чому ми легкодухі і слабкі? Чому минуле тягне нас донизу? Чому ми не рахуємо років, Що, як в багно, нас кинули у кризу? Чому нас зневажають і цькують? Чому нас б`ють гуртом і поодинці? Чи в тому вся розгадка, сіль і суть, Що ми від первовіку українці? Що, непізнавши, як завжди, своїх, Віддаємо провидців на поталу, В поводирі беремо все чужих, Самі в собі шукаючи васала, Що дозволяєм лізти у вівтар, У душу й серце чоботом немитим І, скинувши сумління, як тягар, Наввипередки рвемось до корита. Чому не оборонимо її, Прибиту матюком, співучу мову? Та ж в ній не тільки зорі й солов`ї, Вона ж, – писав поет, – душі основа! Чому безцінні прадідів пісні, Взірець краси й високої моралі, Шанують у далекій стороні, А в нас вони – лише для фестивалів? Чому ми забуваєм повсякчас Про людність спантеличену, злиденну? Хто нам потрібен – Сталін чи Тарас? Чи диктатура вже сидить у генах? Чому ослів в нас більше, як послів, І більше забігайлівок, ніж клубів? І більше шахраїв, ніж вчителів, І менше мудреців, ніж душогубів? Чому з екрана – ненависть і кров, І культ тупої м`язової сили? Чому велику, наче світ, любов Звели до ліжка, ним і замінили? І хто ж тоді сьогодні будем ми – Еліта чи духовні імпотенти? І хто, нарешті, скаже нам самим, Що нині й прісно ми – інтелігенти! Самі даваймо відповідь собі – Нема на це підручників у школі... Здобути волю можна в боротьбі, А, врешті, можна жити і без волі. У кожного є серце й голова, Тож будьмо не отарою – народом! Як серце, я кладу свої слова На цей вівтар сумління і свободи.
 |