|
* * *
Ми – діти Божі, отже, самі Боги, -
Що мусим пам’ятати повсякчас.
Моря, степи, ліси і перелоги
Боги-Отці залишили для нас. В довічний спадок нам подарували
Планету, що йменується Земля,
Гірські хребти, долини й перевали,
Повітря й надра, ріки і поля. Веліли спадок берегти цей свято,
Усе, що в ньому і при ньому є,
Й наступним поколінням передати
Все те, що маєм – Боже і своє. Ми – Божі діти, отже, самі Боги,
Безмежно щедрі, мов земля в жнива,
Забувши , скарб отримали від кого,
Розтринькуєм його, немов слова. Було б кому! Не покидькам ж суспільства,
Не цій осатанілій саранчі,
Майстрам насилля, пограбунку, вбивства
Даєм від дому Отчого ключі. Людці, що мовчки лізуть в зашморг самі,
Покірно зносять кпини, як воли,
Надумали піднятися над Богами,
І Боги це спокійно сприйняли? Отямтеся, народжені Богами,
Не гніться, не коріться, не мовчіть!
Най буде гордість славних Предків з вами!
Ярмо духовне скиньте й розтопчіть. Із гідністю топчіть земні дороги,
А духом піднімайтесь до небес!
Бо ви – не хтось там… Ви – Творці! Ви – Боги!
Для вас Отці лишили світ увесь.
* * *
Розстелилися луки Сварожії
На Землі – в щонайкращім з світів,
Розселилися правнуки Божії
Від Карпат до Уральських хребтів. Під покровом Дажбога і Велеса,
Ще й під захистом стріл Перуна
Наші корені з вічністю сплелися,
Наша слава по світу луна. Ми – русини, мужні і пригожі,
Вихідці з-над Божої ріки,
Нам наворожіть волхви Дажбожі,
Гарну долю й волю на віки.
Із оселі батьків - Оратанії
Розійшлися ми в інші краї,
Тож для нас, для русинів, братами є
Всіх просторів земних ратаї. Жити в мирі, у дружбі і злагоді
Заповіли нам Рідні Боги.
Будьмо ж, браття, правдиві і праведні –
Й згинуть наші лихі вороги. Ми – русини, стражі Прави й Яви,
Наші Віди – мудрість поколінь,
Ми піднімем стяг своєї слави
В ореолі божих повелінь.
Ми – творці всеземної історії
І од вічності маєм ключі,
Ми – в легендах оспівані орії,
Анти, укри або русичі. Не були ми рабами і слугами
Чужобожих рабів-дикунів
І над ницими і недолугими
Не опинимось в ролі панів. Ми – русини, горді й волелюбні.
Світить нам крізь млу ясна зоря.
Ми шляхи здолаєм велелюдні,
Що ведуть до Щастя і Добра.
Чаклує волхв
Чаклує волхв.
Зійшлись русини в коло -
Зібрались для молитви чи славби?.
Чаклує волхв, а чи чарує долю,
Чи кличе вільний люд до боротьби?! Чаклує волхв.
А світ навкруг недобрий, -
Не виживеш без списа і меча.
Вже обрій он закрили люті обри,
Підступні й хижі, наче саранча. Чаклує волхв.
Перуне, дай нам сили
Свій край оборонить од хижаків!
Споконвіків ще не були русини
Рабами у проклятих чужаків. Чаклує волхв.
Дажбоже, дай снаги нам
Протистояти лютим ворогам!
Нехай в нерівній боротьбі загинем,
Та не поклонимось чужим богам! Чаклує волхв.
Стоять під яворами
Русини – в кожного щемить душа.
Пресвітлі Лель і Леля, будьте з нами,
І ти, Макошо, – Матінко Коша. Чаклує волхв.
Стають русини в лаву,
У кожного – відвага у очах.
Загинемо, або здобудем славу! –
І блискітки зоріють на мечах. Чаклує волхв.
Ідуть з живими мертві –
Це душі Предків піднялись з могил.
І він іде себе віддати в жертву,
Бо жити без Русі не стане сил. Чаклує волхв.
Літа летять за обрій,
У вільнім краї стеляться жита.
У безвісті назавжди щезли обри,
А Русь живе – незламна і свята. Україночки
Хто сказав, що ми діти Євині,
Що походимо з жебраків?
Ми народжені королевами
Сотні тисяч тому років. Не служанками, не рабинями,
Не повіями, Бог боронь,
Наші мами були богинями
Осяйними, немов огонь. Хто в жидівстві рідню шукає нам?
Батько наш – не тупий Адам,
Не брати наші Авель з Каїном –
Ми зовсім не рідня жидам. Ми із роду пішли Дажбожого
На великій святій Русі,
Ми у щасті були народжені,
Щоб його дарувати всім. Ми сьогодні такі ж романтики
В собі впевнені, як й колись,
До Камчатки і до Атлантики
Наші діточки розбрелись. Не заради якоїсь вигоди,
Як Мойсей, що в полоні бліх
Сорок літ по пустелі виходив
Під Єговин злорадний сміх. Наші предки – славетні орії,
Що не щезли в глухій імлі,
А початок дали історії
Раси білої на Землі. Це вони, озброєні Відами,
Клопотались про мир і лад,
Заселили краї незвідані,
Із пустелі зробили сад, Вчили лагідності і мужності
Ясночолих своїх дітей,
А ще ніжності й велемудрості
І привітності до людей. І любити цей світ учили їх,
Володіти мечем й пером,
Отчий край захищать од сил лихих
Й засівати Землю добром. * * *
Ніжні і чисті мої україночки,
Дивлюсь на вас – і німіють слова,
Ви – на траві кришталеві росиночки,
Кожна із вас – це Зоря світова. Не подаючи ні знаку, ні виду, ви
Нас берете у солодкий полон.
Кожна із вас – це і диво, і видиво,
Ява жива й зачарований сон. Добрі і славні мої україночки –
Сад дзвінкоспівний, задумливий гай...
Кожна із вас – в таємницю стежиночка,
Кожна із вас – це початок і край. Горить багаття
Горить над Богом вогнище іскристо,
Яскріють зорі в росяній траві
Й вплітаються мов блискітки в намисто
Мелодії забуті і нові. Про зелен-хміль і калинову вроду,
Про шепіт верб над дзеркалом ставка
І про дівча, яке чека з походу
Коханого звитяжця-козака. А Бог пливе туди, де й досі схили
Козацької звитяги чують гук,
Де чайки Чорне море борознили
На Кафу, на Очаків, на Стамбул. Горить багаття, іскри-самоцвіти
Розбризкуючи щедро навкруги,
Мов і тоді, як Предки – Божі діти
Освоювали Богу береги. Чимало лих прийшлось на їхню долю,
Чимало поту й крові пролилось,
Але вони вплести зуміли волю
У сміх дітей, у золото колось. Пливе у вічність Бог, горить багаття,
Зринають іскри в зоряну блакить.
Назавжди збережімо, сестри й браття,
В своїх серцях цю незабутню мить. * * *
В полон бере видіння мимоволі,
Як, відірвавшись од меча й сохи,
Стояли русичі в Сварожім колі,
І говорили мудреці-волхви: “Богів славімо сущих, сестри й браття,
Хай щедриться життєва круговерть,.
Очистіть тіло й душу над багаттям –
Нехай пітьма й зневіра підуть геть! Боги правічні Прави, Яви й Нави,
Ви вищі від усякої хвали,
Вділіть нам дещицю своєї сили й слави,
Щоб ми наш край од лих оберегли. Не знали ми ні підлості, ні зради –
І в цьому наша велич і могуть.
Нехай же й наших правнуків ці вади
Десятими стежками обминуть. Хай не затьмарять зір багатства шори,
І, зронені з ворожої руки,
Отруйні зерна рабської покори
Зачахнуть, не проклюнувшись в ростки!” Пливе у далеч Бог, горить багаття –
Як віщий символ вічного життя.
Очистіть власні душі, сестри й браття,
Від скверни, від зневіри й сум’яття». Послання до російського брата Сусіде наш, москалю бородатий,
Назвав себе ти нашим старшим братом,
Хоч сам ще немовля з шмаркатим носом,
Яке у нас зовуть молокососом.
А втім, ми згодні: будь нам братом, хлопче,
Але не лізь на нашу землю Отчу,
Не верещи, що ми, мол, малороси,
Хоч сам он в зіпуні, лаптях чи й босий. Ми були, брате, ще в ту пору знані,
Як ви сиділи без порток у твані,
Молились пням і валунам замшілим
Й поклони били чаклунам вошивим.
Коли ми вчились в університетах,
То ви ще скніли в земляних наметах,
Не знаючи вогню ані металу,
Й криваве м’ясо жадібно ковтали. Ми зглянулись над вами, дикунами,
Бо прагнули, щоб ви зрівнялись з нами,
Живий вогонь вас вчили добувати,
А ще – пристойні житла будувати.
Писати і читати вас навчили,
Метал кувати і варити мило,
Корів доїти, молотити жито
І одяг замість псячих шкур носити. Отак ось, брате, все що вміли й знали,
Ми вам сповна до краплі передали,
І навіть мову, калинову мову,
Яка є Роду нашого основа. І ось з тих пір зробились ви пихаті
Й рішили в нашій поселитись хаті
І заявили: «Наша мама старша,
І хата ця одвіку була наша».
Мовляв, Рассєя ще була від Ноя,
І малороси лиш тому виною,
Що старший брат терпів од холоднечі,
В той час, як менший грівся біля печі. Ви, брате, вже до того знахабніли,
Що навіть чорне перезвали білим
Й на нашу Мудрість й Доброту безмежну
Наклали свою лапиську ведмежу.
Тепер ви нас навчаєте між іншим,
Як розмовляти, як писати вірші,
Як обирать в житті свою дорогу,
Як хліб ростити і молитись Богу… Вас сором, брате, через те не мучить,
Що вчить професора нікчемний учень?
Що в душу лізуть нам ординці п’яні
І пруться, що є сили, у слов’яни? Якщо ж ви, брате, любите свободу,
Тоді складемо мирову угоду:
Позбудьтесь чванства, зверхності і пихи,
Покиньте брагу, наче воду, пити,
Добро творіть без примусу, охоче,
Наповнюйте Любов’ю землю Отчу,
Шануйте Предків, старших і малечу,
Під гарні справи підкладайте плечі,
Вітайте жінку, наче Берегиню,
А кожну Матір – мов святу Богиню,
Вбирайте в душу людськості науку,
Хай кожен з вас буде Дажбожим внуком, -
І аж тоді, наш брате, в нагороду
Ви в Коло станете святого Роду!
 |
Найкращі вірші з любов’ю до України 
